Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Геть забобони! — сказав я в п'ятницю вранці. — Щоглу ставитимемо сьогодні.

Все було готове. Взявши талі гіка на брашпиль, я підняв щоглу, майже відірвавши її від палуби. Закріпивши ті талі, я взяв на брашпиль талі «ножиць», причеплені до вершка гіка. Кількох обертів корби вистачило, аби щогла відірвалась від палуби й повисла сторч.

Уклавши вільний кінець троса, Мод заплескала в долоні й закричала:

— Чудово! Чудово! На неї можна звірити життя!

Але раптом по її обличчі пробігла розчарована тінь.

— Щогла не над отвором, — сказала вона. — Чи не доведеться починати вдруге?

Я гордовито осміхнувся і, попустивши один розчал та підтягши другий, поставив щоглу якраз над середньою лінією палуби. Але й тепер вона не була ще над отвором. Знову той же невеселий вираз проступив на обличчі в Мод, і знову я гордовито осміхнувся і, маневруючи талями гіка та «ножиць», підтяг щоглу просто до отвору в палубі. Докладно пояснивши Мод, як опускати щоглу, я зійшов у трюм до степса.

Я гукнув їй, щоб вона починала, і щогла легко й точно пішла донизу. Прямісінько в чотирикутний отвір степса спускалася вона своїм чотирикутним кінцем, але, рухаючись, трохи повернулася навколо своєї осі, і чотирикутники не зійшлися. Проте я не розгубився. Гукнувши до Мод, щоб вона перестала опускати щоглу, я вибіг на палубу й бічним вузлом приладнав до щогли хват-талі. Передавши їхній кінець Мод, я знов зійшов у трюм і при світлі ліхтаря побачив, як щогла повільно обертається. Коли квадрати збіглися, Мод, закріпивши хват-талі, почала опускати щоглу, але за кілька дюймів до отвору щогла знов крутнулась. І знов Мод вирівняла щоглу хваталями й опустила її ще. Квадрати зійшлися. Щогла стала в степс.

Я радісно закричав, і Мод прибігла поглянути. У жовтому світлі ліхтаря ми довго дивились на діло своїх рук. Потім глянули одне на одного, і паші руки зустрілися в міцному потиску. Мабуть, в обох у нас заблищали в очах сльози радості.

— Зрештою, не так воно й важко, — зауважив я. — Власне, весь клопіт був підготуватись.

— А все диво — здійснити, — додала Мод, — Мені аж віри не йметься, що цю величезну щоглу піднято й поставлено, що ви її витягли з води, перенесли й поставили на своє місце. Цё праця титана!

— «І дечого багато винайшли вони», — почав я весело, та раптом затнувсь і глибше потяг носом повітря.

Я глянув на ліхтар. Він не чадів. Я знову принюхався.

— Щось горить! — сказала Мод упевнено.

Ми разом кинулись до трапа, але я випередив її й перший вибіг на палубу. Густий стовп диму піднімався з люка мисливського кубрика.

— Вовк іще не вмер! — буркнув я стиха й кинувся вниз, у той дим.

В тісному приміщенні надиміло вже так густо, що довблося пробиратись навпомацки. Страх перед Вовком Ларсеном так опанував мою уяву, що мені здалося, ніби безпорадний велетень ось-ось схопить мене руками за горлянку.

Я завагався, вже трохи не побіг назад, на палубу, але нараз згадав про Мод. На мить вона сяйнула переді мною така, як допіру в трюмі, при жовтому світлі ліхтаря, — теплі карі очі, блискучі від радісних сліз, — і я відчув, що ганебно втекти не можу. Душачись димом, я добувся до койки Вовка Ларсена й намацав його руку. Він лежав нерухомо, проте ворухнувся, коли я торкнув його за руку. Я обмацав його; укривало й сінника, та ніяких ознак вогню не помітив. Але ж цей дим, що сліпив і душив мене, мусить звідкись іти! На хвильку я розгубився і, не знаючи, що робити, безпорадно метався туди й сюди! Ударившись об стіл, я отямився. Я розміркував, що паралізована людина могла запалити щось тільки десь поблизу, біля себе.

Я повернувся до Ларсенової койки і тут наштовхнувся на Мод. Хтозна-скільки вже вона пробула серед цього чаду.

— Йдіть на палубу! — наказав я рішуче.

— Але ж, Гамфрі!.. — запротестувала вона якимсь чудним, хрипким голосом.

— Ні, йдіть, будь ласка! — гримнув я на неї.

Вона слухняно повернулася й пішла, а я раптом злякався: що, як вона не потрапить на вихід? Я кинувся навздогін; біля трапа її не було. Може, вона вже вибігла? Стоячи розгублено біля трапа, я раптом почув її тихий голос:

— Ой, Гамфрі, я заблудилася!

Вона стояла біля задньої стіни і, засліплена димом, помацки шукала вихід. Я вивів чи скорше виніс її аж на палубу. Чисте повітря здалось мені правдивим нектаром. Мод була напівзомліла; я поклав її на палубі, а сам знову кинувся вниз.

Певний, що горить десь недалеко від Вовка Ларсена, я зразу попрямував до його койки. Коли я почав мацати поміж укривал, щось гаряче впало мені на руку й опекло її. Швидко відсмикнувши руку, я нараз усе зрозумів. Крізь щілини в дошках верхньої койки він запалив сінника. Лівою рукою він владав ще доволі, щоб це зробити. Вогка солома, підпалена знизу, без великого допливу повітря тліла собі помаленьку. Коли я стяг сінника з койки, він розтрусився, падаючи, і враз спалахнув полум'ям. Затоптавши вогонь, я вискочив на палубу дихнути свіжим повітрям.

Кількох відер води було досить, аби загасити сінника, що горів посеред кубрика. За десять хвилин дим розійшовся, і я дозволив Мод спуститись вниз. Вовк Ларсен лежав непритомний, але свіже повітря скоро повернуло йому свідомість.

Ми ще поралися біля нього, коли враз він дав знак, що просить олівця й паперу.

«Прошу не заважати мені, — написав він, — я всміхаюся».

«Бачте, в мені ще є грудочка закваски», — дописав він трохи згодом.

— Я радий, що та грудочка вже така невеличка, — сказав я.

«Дякую, — написав він. — Але подумайте, наскільки ще вона має поменшати, перше ніж я помру!»

«І все ж, Гампе, я ще тут, — дописав він. — Тепер я мислю ясніше, ніж будь-коли досі! Ніщо не заважає мені. Повна зосередженість. Я весь тут, і навіть більше».

То була немов звістка з могильної темряви, бо тіло цього чоловіка зробилося йому своєрідним гробівцем. І там, у цьому химерному склепі, тріпотів і жив його дух. Він тріпотітиме й житиме, аж поки порветься остання нитка, що зв'язує його із зовнішнім світом, і коли вона порветься, то хто знає, як довго ще по тому