Читати книгу - "Армагед-дом"

Вона працювала.

Із десяти різноманітних математиків, з якими Лідка по черзі намагалася налагодити співпрацю, гарувати «за ідею» погодився один. Молодий хлопець двадцяти трьох років, випускник політехнічного інституту, Костя Воронов. Костя був другою після академічної пані людиною, яку Лідка — під страшну клятву про нерозголошення — утаємничила в свої плани.

Костя був чимось схожий на Максимова. Але тепер, коли минуло майже чотири роки, Лідка навчилася не брати таку схожість близько до серця.

Уже в перші дні спільної роботи Лідка переконалась, що в особі Кості доля подарувала їй одну з найщиріших, найширших своїх усмішок.

Костя ніби зійшов зі сторінок дитячого фантастичного роману — класичний учений-незграба, скромний геній, людина не від світу цього.

За час свого навчання в політеху він двічі висів на межі виключення. Уже отримавши диплом, він ніяк не міг улаштуватися на роботу: на час їхнього з Лідкою знайомства Костя обіймав почесну посаду нічного сторожа на якомусь дрібному складі.

Із п’ятнадцяти років він вигадував і розробляв якісь програми для обчислювалки, і одна з них якнайкраще підходила до завдань із мультифакторного аналізу. «Несіть усе, — сказав Костя Лідці. — Будь-яку інформацію. Аж до улюблених слівець-паразитів, аж до оцінок у табелі за перший клас. Власноручні автографи, дитячі малюнки, відбитки пальців. Усе, що роздобудете».

— …Пусти зайця-молодця та в Малії Ворітця, небо червониться, чорніє травиця, люта глефа на порозі, ой винось, зайчатко, нозі, лиско з мишкою, не гаймось — нумо швидше заховаймось…

Зосереджений Андрій (у свідоцтві про народження Лідка записала «Андрійович») сидів на килимі; перед ним купкою лежали тулуб пластмасової ляльки, окремо голова й чотири кінцівки. Лікарем буде, подумала Лідка без особливого ентузіазму.

…Початковим Лідчиним завданням було — довести, що Ворота є чинником цілеспрямованого відбору. А от за якою ознакою — гм, хотілося б з’ясувати.

Вона піднімала архіви РАГСів, соцстраху та ЦО. Її цікавили не всі загиблі під час евакуації, а лише ті з них, хто не пережив свого першого апокаліпсису. Люди молодшого покоління, що так і не лишили нащадків.

Таких, хоч як це дивно, було несподівано багато. Майже сорок відсотків від усіх загиблих — притому, що молодь і бігає швидше, і легше переносить фізичні навантаження. Іще сорок відсотків становили літні люди та старі, для яких апокаліпсис був третім-червертим. І близько двадцяти відсотків — усі інші.

Ночами Лідці снилось величезне дерево, з товстих чорних гілок якого лізли під сонце молоді пагони. І хтось із садовими ножицями охайно підрізав їх, надаючи вільному гіганту форми садового куща. Не просто стриженого, а стриженого вибагливо…

Кожна відстрижена гілочка — ім’я. Ось, наприклад, Сотова Яна Анатолівна, перший рік п’ятдесят третього циклу — двадцять перший рік п’ятдесят третього циклу. Або син академічної пані, Дорожко Віталій Миколайович, другий п’ятдесят четвертого — двадцять перший п’ятдесят четвертого. І таких карток — шухляда за шухлядою, полиця за полицею, ось уже кілька шафок назбиралось.

За кожною «відрізаною гілкою» вона збирала максимальну кількість даних. Колір очей, волосся, зріст, маса. Особливості характеру, нахили, успішність у школі. Даних не було, доводилось видряпувати їх буквально по крихті; доводилось розшукувати колишніх учителів, зустрічатися з ними під виглядом кореспондента (багато хто вірив) і розпитувати про загиблих школярів, ніби вони були живими.

Лідка розшукувала дані й за своїми колишніми учнями. Лише з максимівського класу загинули семеро (клятий Стужа! клятий апокаліпсис!). Білява лялька Віка теж загинула, а от про доньку цивільника Тоню Дрозд інформації не було. Вижила, подумала Лідка. Такі завжди виживають.

І вона додала ще сім карток до свого архіву. І в той день не працювала більше, поїхала до моря й довго сиділа, дивлячись, як повзуть уздовж берега баржі…

Увесь зібраний матеріал вона несла Кості. «Ще, — казав той. — Мало. Для статистичної підбірки — якраз. Для справжнього мультифакторного — мало…»

Дворічна вперта Юля стояла посеред групи, й навколо її капців розтікалася калюжа; біля шафки йшла активна торгівля, торгувались товстенький Вовчик і плаксійка Алуся:

— Зважте мені їжі.

— Хліба чи огірків?

— Огірків.

— Ось, будь ласка… Чого ще?

— Ще їжі.

— Ще огірків?

— Так!

Маленький Андрій, забувши про розчленування ляльки, звівся на ноги й невідворотно, як відплата, рушив до хатинки з кубиків, яку тільки-но спорудив його одноліток Толик. Толик відчув небезпеку, схопив хатинку в обійми — з гуркотом розлетілись дерев’яні кубики — і потягнув геть, впускаючи дорогою уламки інтер’єру.

Лідка підійшла. Взяла Андрія на руки; міцно притисла до себе, попереджаючи слабкі спроби вивернутись і поквапитись услід за викрадачем хатинки.

…Костя, допущений до найпотужнішої обчислювальної машини, схожий був на кота, якого купають у сметані. Покинув роботу сторожа, жив надголодь — Лідка підкладала на стіл бутерброди, захоплений роботою Костя знищував їх, не замислюючись.

— …Лідіє Анатолівно, але якщо він існує — відбір… Якщо його проводить хтось чи щось ось уже понад п’ятдесят циклів — значить, колись матеріал зробиться зовсім однорідним? Тобто та ознака, за якою йде відсіювання, остаточно зникне?

Лідка знизувала плечима:

— Імовірно.

— І мриги тоді припиняться? Як позбавлені сенсу?

— Не знаю. Мабуть.

— Тобто для того, щоб припинити апокаліпсиси в найближчі кілька циклів, людство має всього-на-всього перебити особин, нелюбих господарям Воріт?

Лідка вимучено усміхалась:

— Найімовірніше, Ворота не мають ніяких господарів, Костю. Не треба… спрощувати.

Оператори обчислювальної зали поглядали на них з осторогою та повагою. Лідчина картотека, перенесена на монітор, мала солідний та страшний вигляд. З екрана дивилися молоді обличчя людей, що так і не лишили нащадків. Відрубані гілочки; на кожного з них було досьє, більш чи менш товсте.

Належало визначити ознаку чи комплекс ознак, спільну для всіх, хто не дав потомства. Щось, що відрізняло і Лідчину сестру, і красиву дівчинку Віку, і нещасного сина академічної пані — від інших, тих, хто вижив.

Багато які геніальні ідеї на перший погляд здаються єрессю.

— Пісь-пісь, — печально розвівши руками, констатувала Юлечка. І самокритично додала: — Со-оромно.

Уночі Лідці знову наснився апокаліпсис. Тільки діти чомусь лишалися маленькими.

І Андрій.

Юрби дорослих текли вулицями, не слухаючи команд по радіо, не дивлячись під ноги.

— Пропустіть! Тут діти! Пропустіть!

Ніхто не чув.

Інстинкт самозбереження гнав їх, як стадо. Гнала сліпа віра у виняткову цінність власного життя.

— Пропустіть! Це ж ДІТИ!

Вона бігла, притискаючи до себе Андрія.

І так, на бігу — прокинулась.

Щасливі кури. Можуть накрити нащадків крилами, свято переконані, що вже під дахом із пір’я курчаті нічого не загрожує.

Дурні, щасливі кури.

Літо минуло без натяку на