Читати книгу - "Печера"

Паула здригнулась. У сусідньому відділі голосно ляснули двері.

— Зрозуміло, ви не хотіли б так круто змінювати обстановку, проте інакше вас уб’ють. Єгер у Печері уб’є вас, Пауло, не ви перша, не ви остання, ви не знаєте всього, ви гадки не маєте, що це за контора — Триглав… З вами складно зв’язатися, але ми знайдемо спосіб. Ваша згода — ваші воля й життя. Думайте, Пауло. Думайте скоріше.

Короткі гудки.

* * *

Валь, актор-самогубець, помер уночі, уві сні; всі добре знали, що так і станеться. Паралізована людина не може жити — Печера не любить слабких; Валеві й так занадто довго щастило. Ніхто не взнає, чиєю здобиччю став тієї ночі ослаблий зелений схруль; уранці коло воріт лікарні зупинилась непоказна біла машина з емблемою на дверцятах.

Валь помер за день до генерального прогону. За два дні до прем’єри, в якій йому не судилося брати участь.

Раманові подзвонили о десятій ранку.

Хвилин п’ятнадцять він сидів, бездумно граючись макетом декорації, дивовижним макетом, де на звороті оксамитних портьєр князівського палацу зеленим візерунчастим світлом мерехтіли лишайники. Такими, як їх бачив у Печері той мовчазний худий художник-постановник в окулярах, що сам-один зробив для спектаклю весь зоровий образ — і ідею, й макет, і це зеленувате мереживо він, здається, плів своїми руками…

Раман заледве одірвав погляд од макета, перевів дух, потер неіснуючу рану в боці. Найбільше його злило те, що Валь ухитрився вмерти саме перед прем’єрою — не на місяць раніше й не на тиждень пізніше; він розумів, що шкодувати про це жорстоко й цинічцо, але нічого не міг з собою вдіяти.

Ще кілька місяців тому цей хлопець, не підозрюючи про свою долю, увійшов в оцей-от кабінет і сів на оту лаву… А він, Раман, приніс йому в клейончастій папочці золотий шанс. Точніше, це Ліці він приніс шанс, а Валеві, виходить, смерть…

Усі ми під Печерою ходимо, Подумав він похмуро.

А дехто ще й під Триглавом…

Його люди повинні довідатись про те, що сталося, від нього. Не з третіх рук; чутки розходяться швидко, треба поквапитись.

Об одинадцятій він уже сидів у залі, і до прогону залишалося кілька хвилин — його викликали до телефону. Якби це був буденний дзвінок, секретарка нізащо б не наважилася тривожити, занадто святий це час, за п’ять хвилин до прогону; дзвінок був не рядовий. Дзвонив директор Управління.

Співчуття. Раман прийняв їх стримано і з гідністю; щось у голосі директора змушувало його міцніше стискати слухавку. І скоса поглядати на секретарку, що стояла у дверях кабінету, дивним чином не здогадуючись вийти.

Ага, ось воно, головне.

Ось.

— Дорогий пане Кович, я не хотів би вас засмучувати… тим більше тривожити, я розумію, яка це гаряча пора — випуск спектаклю… На жаль, загибель цього юнака прямо пов’язана… принаймні її пов’язують саме з тим, що він брав участь у репетиціях «Першої ночі» драматурга Скроя. Ця п’єса традиційно вважається небажаною для публічного виконання… Тобто, зрозуміло, ви маєте повне право, ви творча особистість, але загибель юнака та ще й результати інспекції…

— Коротко кажучи? — запитав Раман уривчасто. Секретарка у дверях підстрибнула.

Директор Управління зітхнув:

— Ми змушені відвідати генеральний прогін, що його, як ми знаємо, призначено на завтра. Консультативна комісія… Сподіваюсь, ви не будете проти?

— Мета відвідин? — спитав Раман неприємним голосом; перед очима в нього помалу темнішало.

Директор зітхнув іще тяжче:

— Аналіз на предмет відповідності громадській моралі.

Вітер втягував у вікно слабкий запах тютюнового диму. На лаві внизу курили. Мовчки.

— Це порушення закону про творчість, — холодно повідомив Раман. Йому було паскудно. Дедалі дужче боліло серце. — Закон про творчість встановлює чітко визначені норми: аналізувати на предмет моралі можна тільки готовий, закінчений твір, тоді як спектакль на генеральному прогоні закінченим твором не є.

Директор зітхнув утретє, так, що Раман мимоволі відсунув слухавку від вуха:

— На жаль, пане Кович… щодо «Першої ночі» ухвалено особливе рішення Охоронної глави, затверджене Адміністратором…

Навряд чи це так істотно — прем’єра чи прогін… Звичайно в театрі так і робиться, на прогін кличуть родичів, друзів… Студентів…

Родичів, подумав Раман, тримаючись за спинку стільця. Друзів. Чорт…

— Невже ви боїтеся, Рамане? — здивувався раптом директор. — Особисто я ні на секунду не можу уявити, щоб ви поставили щось незгідне з мораллю… У вас же там павіани на сцені не паруються, правда?

Директор розсміявся. Один; Раман мовчав.

Невже він справді боїться?

Єгер…

Та ні, дурниця, тут не Печера, тут немає місця єгерям, тут ніхто не посміє осудити спектакль, поставлений великим Ковичем…

А скандал… скандал буде навіть доречний. Нехай.

І він з натугою приєднав свій сміх до гаснучого хихикання пана директора:

— Нехай так. Я попрошу панів інспекторів не спізнюватись — заради них прогону ніхто не затримуватиме. І вас, — він раптом розщедрився, — і вас, пане директор, я теж буду радий бачити…

Вони розпрощалися цілком по-дружньому. Поклавши слухавку, Раман вигнав секретарку, добрався до аптечки й викотив на долоню одразу дві білі з жовтогарячою смужкою капсули.

Прогін пройшов погано — як і належало останній репетиції перед генеральним прогоном; до того ж, звістка про Валеву смерть не могла не накласти відбитку на весь сьогоднішній день. Нічого, думав Раман, зціпивши зуби. Завтра вони зберуться.

Він повідомив, що на генеральному прогоні будуть присутні запрошені ним, Раманом, великі люди — журналісти й театрознавці, знавці та поціновувачі, державні чиновники; можливо, з’явиться сам Адміністратор. У залі охнули; Раман підвищив голос: так, вистава готується, як готується вибух. Їм, учорашнім героям масових сцен і акторам на виходах, варто звикати до громадської уваги. Варто знати, що післязавтра вони прокинуться знамениті, причому слава спочатку буде не так солодка, як, скоріше, скандальна й обтяжлива, та це нічого, попереду у спектаклю довге життя, йдуть переговори про закордонні гастролі, про навколосвітнє турне…

І він розгорнув перед усіма ще насичену запахами друкарської фарби афішу, де замість аморфних «Пісень про кохання» червоним по білому було написано: «Перша ніч». У залі знов охнули, тепер захоплено.

Потім Раман ледь чи не дві години робив зауваження щодо прогону — в’їдливо, детально, щоб не сказати — занудно. Потім