Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

відпустку й привозив повні валізи всякого добра, і завжди був такий хвацький, веселий, а тепер прибіг, мов нещасне мокре кошеня, і труситься зі страху й перед гестапо, й перед американцями, перед усіма на світі. І тоді я вперше подумала про те, до чого давно вже могла б додуматися. Адже в госпіталі вмирало багато людей, і їхні солдатські книжки, звичайно, забирали, реєстрували й розсилали по військових частинах, чи що; в кожному разі, я знала, де вони лежать, і знала, що декотрі солдати й не здавали їх зовсім, а в котрого тяжко пораненого то й не знайшли її, як викидали його порвані закривавлені лахи. Отже, що я зробила? Тієї ж таки ночі поцупила три книжки — їх там лежало доволі, і по фотокартках я вибрала таких, щоб і виглядом, і віком були більш-менш підхожі: двох білявих, як Борис, у окулярах, років на двадцять чотири — двадцять п'ять, і одного чорнявого, як Шлемер, без окулярів, з тонкими рисами, років під сорок. Дала йому ту книжку, і всі гроші віддала, скільки мала, і хліба, й масла, й сигарет у пакуночок поклала та й вирядила його в дорогу під новим ім'ям — Ернст Вільгельм Кайпер. Навіть записала те ім'я й адресу з книжки, бо все ж таки хотіла знати, що з ним станеться. Як-не-як, а ми з ним шість років були одружені, хоч бачилися й не часто. Я йому сказала, що найбезпечніше для нього буде піти до армії, на фронтовий розподільний пункт абощо, коли вже так усі на нього чигають. Він так і зробив. Аж заплакав, коли йшов, а як ви не знали його до сорок четвертого року, то й не збагнете, що це за картина, коли Шлемер плаче, просить, дякує й руку мені цілує. Він скиглив, як побите цуценя. Пішов — і більш я його не бачила. Згодом я з цікавості якось їздила до дружини того Кайпера, в Коленпот, під Бюром, бо таки хотіла знати... розумієте? Вона вдруге одружилася, а я сказала їй, що доглядала її чоловіка в госпіталі і він, помираючи, просив мене відвідати її. Там така гостроязика тітуся, що куди. Спитала мене: „А котрого це з моїх чоловіків? Ернста Вільгельма? То він аж двічі вмер: раз у госпіталі, а вдруге — вбитий десь там у вас під якимсь Вюрзеленом“. Отже, Шлемера не було вже на світі, і я не приховую, що мені зразу полегшало на серці. І для нього так, мабуть, краще було, ніж якби наці або партизани повісили його чи розстріляли. Він таки був справжній воєнний злочинець — набирав у Франції, Бельгії та Голландії людей на примусову роботу, ще з тридцять дев'ятого року, адже він за фахом комерсант. Мене потім не раз допитували через нього, та й будинок конфіскували з усім, що там було, тільки свої лахи дозволили взяти. Видно, Шлемер гарбав обома руками й хабарі брав... Отак я з сорок дев'ятого року опинилась на вулиці, та так і зосталась на вулиці, можна сказати. Правда, і Лені, й інші пробували мені помогти, щоб я знайшла якесь місце в житті. Я й жила в Лені півроку, але довше не змогла, бо ж чоловіків до себе водила, а в неї хлоп'я підростало та й спитало мене якось: „А чого він так душить тебе в ліжку?“» (Маргрет знову почервоніла.— Авт.).

Де пережив кінець війни Шіртенштайн, нам уже відомо: він бринькав на піаніно «Лілі Марлен» для радянських офіцерів десь між Ленінградом і Вітебськом — це чоловік, якого поважала сама Моніка Ас! «Мною володіло одне жахливе, невідчепне бажання (Ш. авторові): я хотів жерти й лишитися живим. І я б ладен був грати „Лілі Марлен“ навіть на губній гармонії».

Доктор Шольсдорф перебув кінець війни так, що його можна назвати трохи не героєм: він вибрався з міста «в одне сільце на правому березі Рейну й дочекався кінця війни там, зі справжніми документами, нічим не заплямований політично, не боячись ні нацистів, ні американців. Задля повнішого маскування я став командиром загону з десятка фольксштурмістів — серед них трьом було більше сімдесяти років, двом менше сімнадцяти, у двох було відрізано ногу вище коліна, в одного нижче, один був без руки, а десятий — недоумок, типовий сільський дурник; озброєння наше складалося з кількох залізяк, а головно — з розірваних начетверо білих простирадл. Крім того, нам дали кілька ручних гранат, щоб підірвати міст. Ми виступили всім загоном назустріч ворогові, несучи в руках палиці з поприв'язуваними шматками простирадл, моста й не подумали чіпати — і здали село американцям цілісіньке. Відтоді мене вважали в селі (йдеться про бергішське сільце Ауслермюле.— Авт.) своєю людиною, весь час запрошували на всі свята, але останні два роки помічаю, що почали ставитись не так, часом навіть чую слово „капітулянт“ — це через двадцять п'ять років, та ще й після того, як я врятував їм дзвіницю, своїм життям поручившись американському лейтенантові Ерлу Вітні, що на ній нема солдатів і що вона не воєнний об'єкт. Поправішали, це точно. В кожному разі, я вже не так радо їду туди».

Ганс і Грета Гельцени майже не потребують алібі: Ганс народився тільки в червні 1945 року, і чи виявляв він у материнському лоні схильність стати «вервольфом», авт. невідомо. А Грета і взагалі народилась аж у 1946 році.

Генріх Пфайфер, якому тоді минув двадцять один рік, саме лежав після ампутації лівої ноги (вище коліна) в старовинному монастирі поблизу Бамберга, перетвореному на госпіталь. Він — за його власними словами —«щойно прокинувся після наркозу, і мене нудило, просто страх, коли раптом прийшли американці,— на щастя, мені вони дали спокій».

Старий Пфайфер, що, за його словами, «в день нашої неслави» перебував з дружиною «неподалік Дрездена», на той час уже двадцять сьомий рік (а як на сьогодні, то навіть п'ятдесят другий) тягав свою паралізовану ногу — ту саму ногу, що про неї батько Лені в 1943 році, перед