Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Ван Дорн: «Я тоді гадала, що я розумніша за всіх, і вже в листопаді сорок четвертого перебралась до Тольцема, де відкупила батьківську садибу, та ще й клапоть земельки придбала — за ті гроші, що колись Губерт цілими жменями роздавав. Я весь час товкла Лені, щоб і вона їхала зі мною та народила свою дитину — від кого вона, ми так усе й не знали — спокійненько, на селі, й доводила їй, що до нас американці напевне прийдуть на два-три тижні раніше, а що ж вийшло насправді? Велике щастя, що Лені була не там. Тольцем, як то кажуть, зрівняли з землею — дали нам півгодини, щоб зібратись і вийти з села, тоді автомашинами вивезли за Рейн і вернутись ніяк не можна було, бо ж по цей бік уже стояли американці, а там, де ми,— ще німецька влада. Ні, це велике щастя, що Лені не послухалась мене. Мовляв, село, спокій, квіточки, повітря... аж воно он як: натомість ми побачили тільки величезну хмару пилюки, ось що стало з Тольцема — тепер його, звісно, відбудували, але тоді, я вам кажу, тільки велика хмара пилюки знялася!»

Кремер: «Коли забрали хлопця, я стала думати: куди ж тепер, на схід, на захід чи зоставатися тут? Вирішила зостатись: на захід нікого не пускали, тільки солдатів та тих, що мали копати окопи, а на схід? Хіба я знала — може, вони гратимуться в ту війну ще кілька місяців, а то й рік. Отож я й зосталась — у своєму помешканні, аж до другого. (Ідеться про 2 березня 1945 р., яке в певних колах, що лишилися в місті, називають просто „друге“ — Авт.). А тоді був наліт, що від нього багато людей збожеволіло чи трохи не збожеволіло; я була тоді в підвалі броварні навпроти й думала: „Світ валиться, світ валиться“, й скажу відверто: я, що з дванадцяти років, з тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, не ходила до церкви й не дбала про попівські брехні, й навіть тоді, коли наці були нібито (підкреслення не авт.) проти попів, навіть тоді я не була за, бо все ж таки набралася досить діалектики й матеріалістичних поглядів на історію, хоча більшість товаришів у партії мали мене за гарненьку дурепу,— то я вам скажу: я тоді молилась... і більш нічого. Знов із мене полізло: „Отче наш“, „Радуйся, діво“ і навіть „Господи, помилуй нас“. Тільки молилась. То був найгірший, найстрашніший з усіх нальотів, яких ми зазнали, і тривав він рівно шість годин сорок чотири хвилини, а стеля в підвалі броварні часом аж двигтіла. Двигтіла й здригалася, майже як намет під вітром,— і все це сипалось на місто, вже майже безлюдне, сипалось і сипалось: нас у підвалі було всього шестеро — дві жінки я й ще одна, молодша, з трирічним хлопчиком, то вона тільки цокотіла зубами,— отоді я вперше побачила, як це воно буває, хоч пишуть таке часто: ті зуби самі собою цокотіли, вона нічого не могла вдіяти, навіть не помічала, а врешті прокусила губи до крові, й довелось нам запхати їй між зуби скіпочку, якийсь уламок обструганої дощечки, клепки чи що — там їх багато валялось; я думала, що вона збожеволіє, та й сама теж. Гуркотіло не дуже, тільки двигтіло а стеля прогиналась, як ото гумовий м'яч, коли в ньому дірка і його надавлювати; а хлопчик спав, бо просто втомився — спав і всміхався вві сні. Було там ще четверо чоловіків — один старий складський робітник у штурмовицькій формі — це другого! — так той наклав повні штани й трусивсь, мов на морозі. В штани намочив і вибіг геть, просто надвір — щось закричав і вибіг. З нього, певне, й гудзика не знайшли, кажу вам. Потім були ще двоє молодших, у цивільному, німці, по-моєму,— дезертири, що ховались у руїнах, а під час нальоту злякались; вони були такі тихі, бліді, і раптом — коли старий вибіг, вони... звісно, мені вже шістдесят вісім, і напевне огидно слухати, коли я вам усе по правді розказую, тоді мені було сорок три, а та молода жінка... я їх більш ніколи, ніколи не бачила, всіх чотирьох, ні хлопців, ні дитини, нікого... тій молодій жінці було, може, під тридцять... так отож, хлопці, щонайбільше років по двадцять два — двадцять три, раптом... ну як би вам сказати... запалилися, хіттю, чи знахабніли... та ні, все воно не так, і я ж, відколи мого чоловіка в концтаборі замучили, три роки й не глянула ні на кого... так отож ті двоє не те щоб накинулись на нас, цього не можна сказати, та й ми не опирались, вони не згвалтували нас — одне слово, один підійшов до мене, вхопив за груди і стяг з мене трико, а другий — до молодої жінки, вийняв скіпку в неї з зубів, поцілував її, і ми там полягали, а між нами спав хлопчик, і вам, напевне, жахливо слухати, але ви не можете собі уявити, як воно, коли шість з половиною годин підряд летять і летять літаки, падають бомби, повітряні міни, понад шість тисяч фугасок... ми просто зійшлися там усі четверо, і хлопчик між нами, і я й досі відчуваю, що в того хлопця, котрий обрав мене, в роті було повно піску, коли він мене цілував, і відчуваю пісок у своєму роті — воно ж сипалось зі стелі, бо її трясло,— і відчуваю, яка я тоді рада була, як заспокоїлась, почала знов молитись і бачу, як та молода жінка теж раптом стала спокійна, й відкинула волосся з лоба хлопцеві, що лежав на ній, і всміхнулась до нього, а тоді ми поправили на собі одежу й далі сиділи тихо; не домовляючись, повиймали все з сумок, сигарети, хліб, а молода жінка мала в сумці баночки з маринованими огірками та полуничним джемом, і ми все те з'їли мовчки, разом, наче домовились не питати, як кого звуть,— жодного слова, тільки пісок рипить на зубах, у мене пісок із рота того хлопця, а в нього, певне, мій... а тоді все скінчилось, десь о пів на п'яту. Стало тихо.