Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Руки його також змінилися; ті самі довгі, тонкі, артистичні пальці – але вони вже не торкалися боязко речей. Вони досягли рішучости, спокою, впевнености, які не приходять ціною меншою, ніж чесний, невтомний, проникливий досвід роботи з фактами – навіть якщо факти ці невимовно неприємні.

Одно слово, то були уста, очі й руки хірурга.

Рішення Боббі здобути фах не змогло приємно вразити Максину. Окрім почуття – яке вона довго і вередливо висловлювала – що він марно поневолює себе, це рішення аж ніяк не зворушувало її. Після закінчення курсу з медицини вона лише попросила його, щоб тепер, після завершення навчання, він приїхав до неї і провів з нею літо. Згодом, коли він взявся за роботу з відданістю, що межувала з монастирським аскетизмом, вона призналася сусідам, як це несправедливо – віддавати своє життя чужакам, коли матір-удова так відчайдушно потребує його. Її нечасті листи, написані пурпурним чорнилом і великими розтягнутими літерами, ридали з жалю до себе і сердитими звинуваченнями в байдужості; але подорожувала вона не менш часто, і рідко бувала сама, окрім як уві сні.

Однак, коли її увагу звернули на те – сама вона ніколи не читала журналів чи ревю – що молодий доктор Меррік з Детройта – чи це, бува, поцікавився її співбесідник, не Боббі? – зажив слави тим, що винайшов унікальний хірургічний інструмент, гордість матері не знала меж. Раптово усвідомивши, що вона, багато років тому, принесла його в жертву на вівтар служіння людству, і з великою надією чекала, коли безкорисливе зречення материнських домагань до нього набуде публічного визнання, Максина поспіхом почала пожинати плоди свого мужнього і неремстивого мучеництва, запрошуючи всіх без винятку поглянути на вогнище, де вона попеліла упродовж безкінечних днів, коли віра й надія звисали на краю прірви.

Упродовж тижня вона обходила своїх знайомих, приймаючи зі щасливими слізьми їхнє збуджене вітальне щебетання, і послала солодкаву й сентиментальну телеграму своєму синові з пристрасною подякою милосердному Богові за те, що здійснив усі її чудесні мрії, заплативши за неї чотириста п’ятдесят франків.

Цього ранку Максині бракувало з десяток років, щоб виглядати на свій вік, і почувалася вона ще більше на ті літа, ніж виглядала. Вона вже запланувала недешевий обід, який влаштує сьогодні о другій годині, коли Боббі буде тріюмфально виставлений на огляд десятку молодих старих леді – переважно добровільних вигнанок з Америки, які пережили, переросли чи перегнали своїх родичів – і стільком же модним та старомодним старим джентльменам, з сірими вусами і хмільним подихом. Вона буденно оголосила, що вони дуже улещені цим запрошенням познайомитися з його талановитим хлопчиком, і потай сподівалася, що він вже досить змужнів, щоб справдити історію про своє широке визнання. Їй не спадало на думку, що коли він повернеться до неї, то його уста, очі й руки лише звинуватять її в тому, що до п’ятдесяти шести їй не бракувало хоч дня.

Звикла грати свою роль експромтом з огляду на власні мінливі капризи, вона вирішила боротися з цією неприємною обставиною на її полі. Вона радітиме з того, що стала матір’ю лева, навіть попри той факт, що лев не дозволить їй виглядати такою грайливою, як зазвичай. Цього ранку вона приміряє собі вбрання на нову роль, і виглядатиме майже статечно.

– Ти полюбиш їх, Боббі!.. Такі ясочки! …І, Боббі, – вона піднесла пальчика і помахали ним таємниче, – я попросила свою чудесну Патрицію Лівінгстон прийти разом з матір’ю. Вона тебе зачарує!

Боббі приязно усміхнувся, сказавши, що буде радий стрітися з ними всіма, особливо тими, кого матір вважає чудовими людьми. Очевидно, що вона готувалася до цієї події, наче до коронації, і він не омине нагоди втішити її. Бог знає, як мало радости він колись міг подарувати їй. Але сьогодні він спокутує всі свої хиби і стане тим, ким вона хоче його бачити, радісно погодившись на дійство, яке, очевидно, посприяє тому, що його ослиний розум стане доконаним фактом в очах будь-якої розважливої людини, присутньої там.

Зважаючи, що воля – у цьому випадку – рівнозначна вчинкові, він згодом записав вечірку собі в заслуги; хоча й не мав змоги відвідати її.

Рішення Боббі Мерріка попросити чотиримісячну відпустку ґрунтувалося, очевидно, на тривалому переписуванні з доктором Емілем Арнштадтом з Відня. Арнштадт довго працював над проєктом припікання крововиливів, перш ніж було оголошено про винахід Мерріка. Він негайно звернувся про повну інформацію про нього, яку йому було надіслано негайно і з великою радістю. Тоді між ними зародилася тепла приязнь, яка спонукала Арнштадта палко сподіватися, що доктор Меррік приїде до Відня на неспішну конференцію, присвячену їхнім спільним інтересам.

– Ми можемо багато навчитися один в одного, – писав Арнштадт. – Це добре, що ми зустрілися.

На шальках терезів поруч із захопливою пропозицією Арнштадта лежав настирливий лист від Джека Досона, що схилявся на коліна в мольбі.

"То не така вже й дрібниця, кажу тобі, дістати запрошення на конференцію з Арнштадтом! Ти мусиш приїхати. Це наказ! Ти мусиш приїхати заради мене! Ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не вважав заслуженою винагороду, яку ти підкинув мені. Не слід було цього робити. Звісно, як виявилося тепер, у тебе є й набагато вагоміші досягнення, ніж самотужки написаний екзамен для старого Еплтона, за який ти цілком справедливо заробив хурму. Я ніколи не мав ілюзій, старий друже, що ти цілком заслужив на першу відзнаку і цей приз. Ти передав їх мені, тому що, на твою думку, я потребував