Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Тільки одне в наших стосунках було моєю слабкістю — та картина. Доки вона висіла в передпокої, я часто прокидалась ночами від того, що мені сниться Тарас. Але з часом ці сни минали — натомість у них з’являвся Артур. Він не знімав картину, бо хотів, аби я була вільною. І я ставала такою, та водночас завдяки йому почувалась захищеною. Минали місяці, знову прийшло літо, за ним — осінь. Здавалось — минуло. Перейшло.

Я зняла картину і обернула її до стіни.

А наступного дня Артур влаштував великий прийом. Просто так, без приводу.

Але я знала — це для мене.

Я випила багато шампанського і була весела та розкута, як ніколи. Танцювала і, здається, перебалакала з половиною гостей. Напевне, багато з них здивувались, почувши, що завжди дещо відсторонена і трохи зверхня дівчина їхнього ділового партнера, спонсора чи просто покровителя, уміє так сміятись. Я була одягнена в легку шовкову сукню чорного кольору з глибоким декольте і вирізом на спині. Та сукня спурхувала м’якими лискучими хвильками, коли я робила найменший крок чи оберталась. Мені було легко і добре.

Аж тут я побачила, як до «зали з картинами», як я називала перший поверх, заходять двоє. Він і вона, під руку.

Тарас з тією дівчиною, яку я вперше побачила на його полотнах у день, коли ми розійшлися. Майже рік тому. Та хай коли то було — а в пам’яті її лице лишилось настільки чітким, мовби ми спілкувались роками.

Біль, відчай… страх. Усе давно полишене повернулось в одну мить. Я стиснула келих з шампанським так, що він хіба дивом не розлетівся на друзки.

Не знаю, чи чекав Артур десь обіч, чи випадково опинився поруч в цю мить. Напевне, чекав. Бо ж усі гості були тут за його запрошенням.

Він підійшов та зупинився — поряд і трошки позаду. Я спиною відчувала, як він стоїть поруч, а його дихання лоскотало мені шию і ліве плече.

— Я йду, — мовила я тихо, не спромігшись більше щось придумати. Його рука стиснула моє ліве передпліччя — ніжно, але водночас сильно.

— Нікуди ти не йдеш. Чи ти думала, картини буде достатньо, зайченя?

Я дивилась на Тараса — той поки не бачив нас, він привітався з кимось, кого знав, і вони стояли балакаючи. Дівчина поряд з ним нагадувала польову квітку — не така гарна, щоб вразити в саме серце, але мила і… проста. Саме так. Ніяких тобі пристрасті та загадок. Одягнена в квітчасту сукню до колін. Серйозно? З нею він точно не дряпав автівок. І, тим не менш, вони разом вже більше ніж рік. Довше, ніж була з ним я.

— Одне твоє слово — і я зроблю з ним будь-що. Або з нею. Або з обома. Тільки, щоб ти більше не прокидалася вночі, видихаючи його ім’я. Я хочу, аби з твоїх уст злітало лише моє.

— Я не хочу нічого з ним робити. Чи з нею. Хочу забратися звідси.

— Такого варіанту в цьому домі не передбачено. Доки ти тут, ти зобов’язана збороти свій страх. Він робить тебе слабачкою. Слабачки мене не цікавлять.

— Доки я тут? — я обернулась до нього. Відчувала, що видаюсь, мабуть, білою, як смерть, та ще й в ореолі чорного волосся і в чорній сукні. Та такої темряви, як в його очах, не було в моєму образі й близько. Я взагалі не бачила його зіниць. Раніше якось не надавала цьому аж такого великого значення, та в цю мить раптом відчула страх. Все довкола зблякло — гості, музика, картини, яскраві кольори. Звук долітав до моїх вух повільно, тягуче. Лишились тільки ці чорні-пречорні очі.

Інша б злякалась і пішла. Але я б не була собою, якби не зробила навпаки. Бо страх змінився стійким, пристрасним відчуттям спротиву. Артурові, який вважає, що може мною керувати. Тарасові, який закохав мене в себе, а сам не зумів покохати цілком. Спротиву собі за те, що так довго страждала, чекала, бідкалася. За те, що коротку казку проміняла на золоту клітку, в якій дверцята відчинені, а відлітати не хотілося.

Та клітка не була домом Артура. Та клітка була моїм серцем.

— Ти можеш піти, якщо не готова робити так, як слід. І страждатимеш до кінця життя. Або…

— Хіба нам не слід привітати гостей? — спитала я холодно, урвавши його монолог.

Артур якусь мить дивився мені у вічі, а тоді раптом смикнув до себе з такою силою, що мало не порвав й без того вже відверту сукню, та вп’явся мені в губи поцілунком.

Коли відпустив, я відчула на губах кров — він мене вкусив.

Витерла її рукою і засміялась. Зауважила довкола здивовані погляди. Та було байдуже.

— Ходімо, королево! Привітаємо.

Обійнявши за талією однією рукою, Артур повів мене в інший бік зали.

Я просто уявила собі, якими ми видались Тарасові та його подружці. Обоє з чорним волоссям, у чорному одязі.

Я — з почервонілими губами, не від помади — від поцілунку з болем. Високі, горді. Разом. Як двоє круків чи темних вовків.

Хоч, як я часто згадувала, Артур любив, коли я одягала біле. Я часом здавалась і носила білі штани і кофтинки, але ніколи — сукні. Боялась стати схожою на наречену.

Насправді, як це не було б важко визнати, навіть опинившись в іншому світі, я визнала, що в той момент не хотіла йти від Артура не лише тому, що боялась лишитись боягузкою, а й тому, що просто хотіла й