Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

І останнє слід було приглушити остаточно. Чи бодай спробувати.

Мені здавалось, я не хочу помсти. Та разом з тим щось темне і густе закручувалось довкола серця, не даючи забути, що моє щастя було зруйноване, а кохання — знехтуване.

— А ось і наш чудовий художник, — мовив приязно Артур. Тарас обернувся до нас з усмішкою. Його дівчина — також. Я прикипіла до них поглядом.

Вона тримала його попід руку. Невисока, з ластовинням.

Боже…

Я перестала дихати.

— Привіт, Артуре, — мовив Тарас за мить оговтавшись. Я відчула, як Артур легенько і ніжно водить пальцями в мене по талії. Він був дуже розслабленим і, може, намагався передати це відчуття й мені. — Привіт… Анно.

— Радий тебе бачити! Точніше, вас обох.

Чоловік потисли одне одному руки.

— Ем… це — Маргарита, моя дівчина, — представив русявку Тарас, явно намагаючись триматись незворушно.

Я ледве стрималась, аби не пирхнути. Маргарита? Марго? Справді? Та для неї найкращий варіант — це якась Полінка, Василинка чи Іринка. Але точно не Маргарита.

— Можете називати мене Маргариткою, — мовила лагідно дівчина, протягаючи руку Артурові. Він нахилився і, взявши її долоньку у вільну руку, легенько її поцілував. А тоді стиснув іншою рукою мою талію — значно сильніше, ніж до того, аби привести до тями. Я мало не зойкнула.

— Анна, — мовила я цілком спокійно. Дотик руки дівчини до моєї простягнутої долоні був подібний до розпеченої сталі.

— Маргаритка, — знову повторила вона. А тоді додала: — У тебе неймовірні очі, Анно.

Я не встигла відповісти, та й не дуже хотіла. Мені кортіло піти геть, але я стримувалась — та не знала, що робити. Тим часом з іншого боку зали, де квартет щось тихо награвав, почулась голосніша музика — а значить, були охочі потанцювати. Повз нас пройшов офіціант, один з тих, яких Артур наймав на час прийомів, — і я взяла з таці келих.

— Чи не хоче квітка-Маргаритка потанцювати? Думаю, це слід зробити, аби розслабитись у цьому колі набундючених багатіїв, — запитав Артур спокійним, м’яким голосом, простягаючи руку дівчині. Не знаю, хто більше насторожився — я чи Тарас. Але тільки не Маргарита. Вона поглянула на Тараса — о ні, вона справді чекає на його схвалення?.. Хлопець усміхнувся, і Артур з Маргариткою зникли в юрбі.

Якусь мить ми мовчали. Я пила шампанське і дивилась будь-куди, аби не на Тараса.

— Ти стала ще вродливіша, ніж була. Якщо таке можливо.

Я поглянула на нього. Тарас дивився на мене — трохи — сумно. Трохи — захоплено. Як на чудову річ, яка колись була твоєю, але ти продав її іншому, бо не було за що жити.

— А ти не змінився. Так само, як і Маргарита, — вимовила правду.

— Я сумував, — несподівано сказав Тарас. Я примружилась і засміялась.

— О, ти сумував? Я знаю, як ти сумував, бачила вже за тиждень, біля твого під’їзду. Думаю, поцілунки Маргаритки дуже швидко тебе заспокоїли. А взагалі, знаєш, а я… А я не сумувала. Я просто помирала.

Допила шампанське і, поставивши келих просто на підлогу, розвернулась і пішла на балкон.

Не знаю, чому там було пусто — в залі ж бо товклось повно людей, було навіть жарко. Але подихати повітрям саме в цю мить вийшла тільки я.

І Тарас — за мною.

Я різко розвернулась і штовхнула його в груди рукою. Він зупинився.

— Перестань за мною бігати! Як же ти мене дістав! Чому ти взагалі сюди прийшов?

— Артур запросив. І, до слова, я чув, що ви разом, але якось аж не вірив. Стас якось прохопився… Та я… Хотів сам переконатись.

— Переконався?

Я дихала так швидко, що аж у грудях було боляче. Я втратила усю свою незворушність. Здавалося б, чому? Ми ж не бачились так багато часу, ми зустрічаємось з іншими людьми, і кожен з нас по-своєму щасливий. Я б хотіла протриматись незворушною, бути схожою на Артура, я б хотіла бути схожою на себе… поряд з ним.

Але вистачило кількох хвилин без мого хлопця, в присутності Тараса, як я знову стала такою, як була раніше… Не коханою, ні. І не щасливою.

Просто я стала знову відчувати і не мала змоги ті почуття сховати. Напевне, я надто часто чекала цієї зустрічі та уявляла її, аби тепер зробити і сказати все так, як планувала. Плани полетіли в тартарари.

— І чому це ти не міг повірити, що ми з Артуром разом?!

— Бо я добре знаю тебе, і достатньо — його. Ти не така, як ті жінки, які зазвичай супроводжують чоловіків, схожих на Артура.

— Супроводжують? Я що тобі, собака якась? Чи продаюсь? Ми живемо разом уже більш ніж півроку, і, повір мені, що з ним я, може, не така зашкалююче-ясно-щаслива, як з тобою, але принаймні не знаю відчуття страху, наче я можу його втратити будь-якої миті, коли у нього настрій зміниться!

— ЦЕ ТЕБЕ Я ВТРАЧАВ, КОЛИ У ТЕБЕ НАСТРІЙ МІНЯВСЯ! — крикнув Тарас так голосно, що я аж підскочила. — Це ти щоразу від мене втікала!!!

— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ ВІД МЕНЕ?! — я закричала не менш пронизливо.

Він підійшов впритул. Ми важко дихали і дивились одне на одного, а найбезглуздіше те, що я була на високих шпильках, а відтак навіть вища за нього.

— Ти щаслива тут, Аню?