Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

454
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 109
Перейти на сторінку:

А в Києві продавці на запитання, куди поділося з прилавків, скажімо, згущене молоко, чесно відповідали: все відправили на БАМ. Настирливіших покупців відправляли… по старій трасі.


Олекса Сирота:

Звичайно, я не збирався ображати старого партизана, тому промимрив щось стосовно користі самокритики, і Шеф одразу повернувся до ділових інтонацій:

— Я мав на увазі балістичну експертизу, Сирота. Ми її провели. Коли ти вже забув, про що йдеться, бо це на тебе схоже, то нагадаю: ти вважав, що злочинець на Крутому узвозі намірявся розбити пострілом з малокаліберного пістолету лобове скло і в такий спосіб викликати задуману аварію машини зі смертельним наслідком для водія.

— Я і зараз так вважаю, товаришу підполковник. Тут он камінчик з-під коліс передньої машини вискочить — і то лобове на друзки. А це ж куля, хоч і малокаліберна. Але б’є!

— Продовжую спеціально для нетерплячих. І на підставі цього висновку ти вважаєш, що всі підозрілі автокатастрофи зі списку Віктора були вчинені саме в такий спосіб.

— Ладен заприсягнутися.

— Не розкидайся присягами, а послухай і подивись. Ми, звичайно, по живій машині з живим водієм за кермом стріляти не збирались. Але решту показників урахували і відтворили в тирі — відстань, кут, під яким стріляли. Більше того — я навіть ближче підійшов, майже удвічі. Бо все ж таки лобове скло у нас на козлах непорушно стояло. І от тобі результат, товаришу філософ. З двадцяти п’яти пострілів двадцять чотири залишили невелику щербинку або тріщинку і тільки двадцять п’ятий розколов покоцане скло на друзки. Який із цього висновок? Молодець, коли нема чого сказати, краще помовчати. А тепер уяви, що було б, якби ми стріляли по машині, котра рухалася. Думаю, що довелося б всадити не двадцять п’ять патронів, а всю пачку, враховуючи, що так важче влучити. Та ще й з реальної відстані.

— Ну добре, я перемудрував. Тому що не врахував суттєвої дрібниці. Пістолетик — не рушниця, убивча сила в нього значно менша. Але чого ж тоді четверта машина полетіла в прірву? Не цеглиною ж він у неї пожбурив. Хоча… стоп! Єсть! Дозвольте взяти пару даішників і ще раз змотатися на узвіз. Якщо, звичайно, вбивця нас і цього разу не випередив.

— Не повинен. Контора нарешті заворушилась і відновила патрулювання узвозу. За всіма своїми правилами — цивільний одяг, у певних пунктах засідки під виглядом гуляючих парочок, ну і все таке інше. Тож ти їх попередь, а то ще пов’яжуть…

Як не дивно, але те, що я сподівався знайти, відшукалося досить швидко. Що не кажи, а міношукач — то великий винахід. А потім, бруківка — не асфальт, інакше шукав би я речовий доказ ген-ген на Куренівці, та й то за допомогою саперного батальйону.

Далі події і факти посипалися на мене, як картопля з дірявого мішка. Спочатку подзвонила подруга покійного колеги.

— Олексо, я тобі обіцяла дізнатися, куди поділась ота пачка сигарет. Тебе це ще цікавить?

— Навіть дуже! То що, вона так і лежить на столі серед паперів?

— Ні. Мама її подарувала.

— Кому, коли?

— Вона погано пам’ятає. Сам розумієш… Того ж дня комусь із тих, зі „швидкої“, хто Віктора забирав.

— Чекай-чекай, я чогось не збагну. Віктора забирали з двору, то якого біса цим труповозам треба було нагору пхатися?

— А він у них чи то старший, чи то бригадир, бо навіть без халата. Мама каже — ввічливий такий, чемний. Співчуття висловив, вибачився. Мовляв, у путівку треба анкетні дані вписати. Записав, попрощався, а тоді по кишенях по цигарки — а немає. То мама сказала: беріть синові, вони йому все одно вже не знадобляться.

— Щось він занадто чемний, цей бригадир, як для його професії.

— Хто тоді над цим думав… А ти хіба його не бачив? Це ж було, коли ваші хлопці все переміряли та фотографували. А ми з мамою на кухні відсиджувалися.

Довелося визнати, що я на той час теж випустив події з поля зору, роззираючись на балконі. І от звідти, з балкону, я побачив один момент, який одразу вилетів мені з голови, а зараз пригадався. Двір, машина, труп уже на ношах, прикритий з головою, поряд стоїть дядько в бруднуватому, але білому халаті, перед ним — один із наших оперативників. Той, у халаті, його про щось розпитує і занотовує. А колега йому відповідає, позираючи то на балкон, то на носилки. Звідси резонне запитання: а хто ж тоді цигарки забрав?

Я розпитав у Вікторової подруги, як той „бригадир“ виглядав, одержав абсолютно логічну відповідь, що нічого, крім загальних обрисів та статевої приналежності, вона тоді не запам’ятала. І це можна зрозуміти. Подякував, поклав трубку і одразу подзвонив до „швидкої“. Ні, не по „нуль-три“, а по іншому номеру, який, на жаль, ми у розшуку знали напам’ять, — до служби транспортування трупів. Як я й здогадався, чемний „бригадир“ виявився третім зайвим. Точніше, четвертим, оскільки водій сидів за кермом, санітар стояв біля машини, а другий санітар, він же — старший, занотовував зі слів нашого колеги анкетні дані покійника.

Якби не те, що мені розповіла Мілка, то я б зараз уголос згадав нечисту силу. От коли я про це подумав, то розреготався. Річ у тім,

1 ... 82 83 84 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"