Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

І я пішов далі.

Ноги самі привели мене до кнайпи на розі Янівської та Клепарівської вулиць. Кнайпи мого життя… Я хотів спитати… ні, просто подивитися в очі… ні, навіть не так. Я хотів зайти і повернутися в той час, коли ще все можна було змінити. Коли ще незворотність — сестра часу — не вступила у свої права.

Якби я був уважнішим, то здивувався б, чому в недільний передобідній час всередині тихо і порожньо. Але мені вже було байдуже.

Із сходової клітки мансардного поверху крізь овальне віконце видно було дахи мого міста. Ми дітьми часто лазили сюди, щоб бігати по дахах і перестрибувати з одного будинку на інший. Не знаю, чи хтось іще любив це місто так, як ми, його бездомні байстрюки…

Постукавши і не почувши відповіді, я увійшов до покоїв Альфонсо Грубера. І все зрозумів. Меблі були зсунуті зі своїх місць, папери порозкидані, посуд перевернутий, одяг із шаф валявся мотлохом на підлозі. Навіть килими та картина з умонтованим годинником були зняті зі стін.

До мене швидко підійшов стражник у цивільному і, м’яко взявши під руку, провів досередини. Інший стражник стояв під вікном.

Утікати було нікуди.

Зі спальні долинули знайомі голоси. Якоїсь миті я напружився, але одразу передумав.

Яка різниця, як замкнеться коло мого життя. Лиш би скоріше.

Директор поліції з’явився у дверях і гмикнув. Не змінив ні вигляду, ні манер. Тільки вдягнутий був у дорожчий стрій і за супутника цього разу мав Яна Губицького.

Останній завмер на порозі з якоюсь мапою в руці, перервавшись на півслові. Вільно чувся тут, серед поліції, а отже, не був ні підозрюваним, ні арештованим.

Я кивнув. Звідкілясь узялася впевненість, що він знає все…

— Бачу, у тебе все добре?

Янек розвів руками.

— Не знаю, як і сказати…

Я перевів погляд на головного поліціянта.

— І вам, бачу, теж нічого не бракує, пане Вальтер…

«Пан Вальтер» звузив очі і, здається, зібрався мене засмажити огнем свого пломенистого погляду. Єзуїт, одним словом…

— Не наглійте… Довго ж ви сюди йшли, ми вже зачекалися…

— Якби знав, що чекаєте, не йшов би — біг би…

— Я ж попереджав, не наглійте. Ми всіх пов’язали. У нас є… і завжди будуть свої інформатори. Альфонсо… — він глянув у папери, — …Грубер, ваш вихователь і ватажок цього осередку злочинства, повідомив нам, що ви прийдете… Що ви завжди повертаєтеся сюди зі своїх походів…

— Я прийшов… попрощатися, але… — настала моя черга розводити руками, — але не встиг…

Вони з Яном перезирнулися.

— Пропоную всім сісти.

Один з потріпаних фотелів стояв тепер навскіс до вікна і теж просив присісти й відпочити. За його спинкою виріс безмовний стражник, і сідати перехотілося.

— Може, іншим разом… Нам з ним, — я вказав на фігуру позад себе, — трохи тьопати треба, та й свята неділенька на дворі, працювати — гріх…

Вони знову перезирнулися.

Тоді Янек глянув на мене і спитав:

— Ти кудись квапишся? І що в тебе з рукою?

Я втупився в нього, чогось не розуміючи. Він зі мною розмовляв. На рівних. Як завше.

Я опустився у фотель. Янек прилаштувався на кушетці навпроти. Більше ніхто, так виглядало, сідати не збирався.

— Ти знаєш, що… що тебе насправді зовуть не Мар’ян Добрянський? — обережно, наче із хворим, почав він розмову.

Я зупинив його порухом руки.

— Знаю.

— А ти знаєш, що Альфонсо Грубер?..

— Стривай, Яне. Нехай я скажу спочатку…

Запала тиша. Тільки голуби тріпотіли крилами над нашим внутрішнім двором.

І моє серце калатало так, що можна було оглухнути.

Мав рацію ігумен із монастиря Святого Онуфрія: іноді слова нам важко даються, але ще важче нам дається мовчання. Я був би радий промовчати. Але ці слова не дали б мені спокою до кінця моїх днів…

— Фонсьо не має відношення до нашої з тобою історії. Це я все організував, усе спланував, усе підготовив. Я мав би бути розумнішим і думати, перш ніж… робити. — Я дивився долу, але на останньому слові змусив себе підняти погляд. Хотілося цієї миті вмерти, так було важко дивитися йому в очі… — Це я замислив і майже здійснив… твоє вбивство. Я розумію, що тепер пізно жалкувати, хоча мені дуже шкода. Я не буду просити вибачень, бо… бо тоді це стане твоєю проблемою, ти змушений будеш думати і вибирати, що сказати мені у відповідь, пробачити мені чи ні, а я не хочу, щоб у тебе ще однією проблемою стало більше. Нехай це залишиться назавжди тільки моєю проблемою. Лише одне хочу додати: якби була змога помінятися з тобою місцями там, у лісі біля кордону, на ці чотири години — я б не вагаючись це зробив. От, мабуть, і