Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я це сказав. Більше мені сказати було нічого.
Владислав Крачковський подумав про себе, що зовсім скоро цю справу можна буде закривати. Залишалося визначитись, чи доповідати наміснику про неї докладно, а чи просто повідомити, що винні отримали заслужене покарання, а невинні — заслужену нагороду.
Але уявивши завалений майже попід стелю документами кабінет Філіпа Залеського і практику вправляння один наперед одного в «любові» до начальства в стінах його адміністрації, зупинився на другому варіанті. І зітхнув. Коли вже прийде на цю посаду хтось, хто розгребе ці папери і наведе там сувору дисципліну й ділові стосунки? Цей край вартує кращого управителя, а це місто… Щось у ньому є такого, що він не погодився б поміняти його на жодне інше місто світу, незважаючи на те, що сьогодні неділя, погода сонячна, а він замість поїздки в Залізну Воду на відпочинок із сім’єю займається тут державними справами…
Хоча, можна ще встигнути… Якщо швиденько тут з усіма розібратися. Шкода лишень, що всі смертні вироки проходять через особисте візування найяснішого цісаря, а той рідко коли погоджується відібрати людині життя. Дуже шкода…
— Гадаю, твої тутешні друзі з радістю спустили б із тебе шкуру в цьому ліску! Я б дуже хотів на це подивитися…
Поліціянт заговорив бадьоро, майже весело, нібито звертаючись до мене, але кидаючи погляди на Яна. Той сидів, звісивши голову. Нічого не відповів на мої слова. Та я й не чекав на його відповідь.
— У мене немає тут друзів, — натомість відповів я директору поліції. — Але я закличу вас, якщо випаде така нагода.
— Правду мовиш, усі твої тутешні знайомці хором як один нарозповідали нам стільки цікавого про тебе, навішали на тебе стільки злочинів, що всього твого життя не вистачить, щоб відсидіти…
— Завжди можна це життя вкоротити іменем закону…
Директор поліції, знову весело і знову до Янека:
— Він завжди такий?
Ян кивнув, не підводячи голови. Утираючи рукавом сльози. Видно, згадка про той ліс теж далася йому нелегко.
— Можна і вкоротити, — погодився поліціянт.
Янек повернувся всім тілом до нього. Наче щось хотів сказати йому, але забув слова.
— Мар’яне, — озвався він нарешті до мене. — Зустрівшись із паном Крачковським, я першою своєю вимогою поставив відпустити тебе без будь-яких умов. Він мені це пообіцяв.
Вони перезирнулися. Домовилися, значить.
— Тому, Мар’яне, ти… — його голос надірвався, і потрібен був час, щоб він опанував себе, — тому ти можеш йти… Просто зараз.
Я невесело усміхнувся. Що ж ти пообіцяв йому взамін?
— Ми підемо звідси на пару з отим чудовим парубком, що стоїть у мене за спиною, а пану Крачковському можеш передати, що я скасовую вашу з ним угоду.
Директор поліції стрепенувся і стукнув палицею зі срібним набалдашником по підлозі.
— Тут я встановлюю правила! Попрошу сторожу почекати на мене знадвору.
І цивільно-поліційна сторожа миттєво ретирувалася. Ще б пак, не кожен день директор поліції береться за справу особисто! Краще йому очі не мозолити зайвий раз.
— І не треба мене перебивати! — Хоча ніхто й не збирався його перебивати. — Мені потрібні ваші свідчення щодо Альфонсо Грубера і його злочинної діяльності. Його зв’язки простяглися далеко поза місто, мені потрібно притиснути його до нігтя так, щоб він ніколи не оговтався, і ви мені в цьому допоможете! Але ми перенесемо протоколи та свідчення на завтра… Не дивіться так на мене, самі кажете, сьогодні неділя. Завтра зраненька ви прийдете до мого кабінету, де ми і завершимо нашу розмову. Ви ж нікуди не втечете, я правильно почув, чи не так?! — Він зробив паузу і продовжив, задоволений: — Усе всім зрозуміло?
— Ні, — сказав я.
— Так, — сказав Янек.
— Те, що незрозуміло вам, — він ткнув у мене палицею, — мене не хвилює. І постарайтеся, коли будете йти звідси, зробити це непомітно для стражників, оскільки цей заклад закритий до особливого розпорядження суду. Замо́к теж не має бути попсований, ясно? Гадаю, це для вас не буде надто складним завданням? А я, — він витягнув з кишені жилета годинника і відкрив його… — ого, мені вже час… Ви знаєте, де мене знайти!
І, зібравши в одну теку документи та змахнувши на прощання циліндром, він вийшов.
Директор поліції враз залишив тих, за ким так довго ганявся по імперії, самих, без нагляду. Наодинці.
Або це була якась хитра гра, або я зараз лежу на дні Полтви, а мій дух шукає спочинку, і ось так виглядатиме моє загробне життя зі смішними священиками і добрими поліціянтами…
Янек підійшов до вікна. Мовчки. Я не витримав цього мовчання першим.
— Що це зараз було?..
— Мар’яне! — він подивився на мене розширеними очима. — Ти не повіриш!
— У що я не повірю?
Він знову відвернувся до вікна.
— Навіть не знаю, як тобі це сказати?
— Що сказати?!
Прийшла, мабуть, моя черга цьому життю ставити питання.
— Пам’ятаєш, що говорив Альфонсо про твоїх батьків? — спробував Янек зайти з іншого боку.
— Ні, і не хочу пам’ятати!
Він знову замовк. Мав на це право. Дивно, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лемберг. Під знаменами сонця», після закриття браузера.