Читати книгу - "Слово після страти"

— Що в тебе з руками?

— Покалічили на допитах, — відповів я.

— Гестапо?

— Воно!

— А давно ти в таборах?

— Півтора року…

Тут у розмову втрутився співбесідник юнака.

— Йому треба допомогти. Хлопець охляв, занепав духом, може загинути.

— Щось придумаємо. Найперше — треба знайти лікаря і ліки. Він же заживо гниє, — юнак показав на мої пальці і далі спитав: — Як тебе звати?

— Володимиром.

— А мене Георгієм, Жорою, — лагідна посмішка освітила його вродливе засмагле обличчя. — Давай будемо дружити. Згода?

Ми подали один одному руки.

— Приймайте й мене до своєї компанії. А звати мене… — Жорин співбесідник на мить задумався. — Звіть мене дядьком Іваном. — Він змовницьки підморгнув і усміхнувся. З цього я зрозумів, що полтавець приховує своє справжнє ім'я. Мабуть, для цього були серйозні причини. Я вже знав, що жоден підпільник у таборі не назве свого справжнього прізвища.

Мій новий знайомий Георгій справив на мене виняткове враження. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть бути такі люди. Високий, стрункий, статурний, з відкритим вродливим обличчям і живими карими очима, він притягував до себе людей, наче магніт. Усе в ньому було гармонійне, гарне. Та найголовніше те, що він з першої хвилини викликав до себе безмежне довір'я. Не минуло й півгодини, а цей юнак став мені близьким і дорогим.

— Я дуже радий познайомитися і з вами, — сказав я, звертаючись до дяді Вані. — Якби не ви, я ще позавчора міг би загинути.

— Не люблю розмов про загибель. Нам треба думати про життя, боротися за нього, — просто і переконано сказав наш новий знайомий дядя Ваня.

До нас підійшов штубовий і, подаючи Жорі пайку хліба, сказав:

— Візьми од блокового. Йому дуже сподобався твій спів. Захочеш їсти — заходь до мене, миска баланди і шматок хліба для тебе завжди знайдуться.

Жора чемно подякував за хліб, а коли штубовий пішов, сказав нам:

— Це такий же негідник, як і блоковий, але од хліба відмовлятися не будемо.

Табірні проміненти усіх рангів іноді любили корчити з себе добряків. Та що казати про дрібноту, коли сам комендант табору, катюга з катюг Рудольф Гесс іноді бавився у «справедливість», «доброту», «гуманність». У зв'язку з цим пригадую такий випадок. У блоці № 15 Освенціму-ІІ (Біркенау) постійно утримували від однієї до двох тисяч дітей різних національностей. І тут періодично проводилися селекції, в результаті яких виснажених дітей, непридатних до тяжкої фізичної праці, відправляли в крематорій. Одного разу після чергової селекції кілька дітей посадили в грузовик і повезли в крематорій. Один дванадцятирічний хлопчик якось вистрибнув з машини й побіг назад у свій блок. При цьому бідолашний відчайдушно кричав: «Я не хочу в крематорій! Я хочу працювати!» У хлопчика був незвичайної сили голос.

Саме в цей час поблизу проїжджав Рудольф Гесс. Його вразив цей незвичайної сили голос. Під'їхавши машиною до місця події, він сказав есесівцям: «Спалювати хлопчика з таким голосом нерозумно і негуманно. Цей голос можна ж використати». Катюга, який давав накази знищувати тисячі дітей, звелів нагодувати хлопчину, вимити, одягти і відправити в центральний табір. Так юний польський еврей Мойше став особистим лойфером Гесса. Відтоді — це було в червні 1943 року — усі в'язні центрального табору щодня чули дзвінкий голос хлопчини, який передавав команди і розпорядження лагерфюрера та його заступників. Хлопчик пережив Освенцім, був евакуйований у Маутхаузен.

Був в Освенцімі і «покровитель талантів» в особі головного старости табору Бруно. Цей професійний німецький злочинець прибув до Освенціму з першою партією в'язнів, був першим нумерованим в'язнем табору і його першим старостою. Згодом його перевели у філіал центрального Освенціму — Явожно.

Бруно любив влаштовувати концерти художньої самодіяльності, в яких міг взяти участь будь-який гефтлінг, котрий мав гарний голос або умів танцювати. Кращих виконавців Бруно нагороджував буханцем хліба і мискою баланди. Любов до мистецтва не завадила цьому меценатові щоденно знищувати десятки в'язнів. Бруно мавпували дрібніші кати, на зразок нашого Пауля. В них дивним чином уживалися садистська жорстокість і меценатські примхи. Тим-то я аніскілечки не здивувався, коли штубовий приніс пайку хліба «від самого Пауля».

Жора тут же розділив хліб на кілька частин, одну взяв собі, а по одній дав мені, дяді Вані, старому, який уже помирав, і ще кільком в'язням. Тільки той, хто побував у німецьких концтаборах, хто помирав від голоду, зможе по-справжньому оцінити благородний вчинок Жори.

Я з вдячністю взяв шматок хліба і, кроплячи його сльозами, з'їв, подумавши, що недаремно віддав сьогодні миску баланди хворому єврею. Дав я, дали й мені. Моя бабуся, бувало, казала: голодного нагодуй, а спраглого напій, і тобі сторицею повернеться. Химерна була в мене бабуся. Пригадую, мені було років шість, а їй усі дев'яносто. Ми, діти, бувало, обсядемо її на печі, і вона розповідає нам усяку всячину. З її розповідей найбільше запам'яталося страшне пророцтво про те, що настане час, коли всю землю обплутають дротом, у небі літатимуть залізні птахи й дзьобатимуть людей. Люди вбиватимуть одне одного, і буде на землі великий голод і мор. Мила, наївна бабусю! Освенцімська дійсність у стократ жахливіша за твої найстрашніші пророцтва…

Ми й не помітили, як нас трьох обсіли десятків зо три в'язнів. Зав'язалася некваплива розмова. Розповідав переважно дядя Ваня, всі інші слухали, вряди-годи докидаючи слівце чи фразу, що живили вогник розмови. Дядя Ваня обережно, спершу натяками, а потім дедалі відвертіше почав говорити про те, що в'язні повинні гуртуватися, триматися разом. Як видно, в армії він був комісаром чи політруком, бо невдовзі, забувши про обережність заговорив палко, пристрасно, заговорив про те, що