Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

Галка схвально зареготав, а витончений Мирослав Згожельський гидливо скривився:

— Кінчай, Рак!

— Закінчу, закінчу, не хвилюйся. Але спочатку я повинен узнати, як вони сюди потрапили і чого? Якщо не говоритимеш, я зумію розв’язати тобі язик, — пригрозив Завірюсі, який зневажливо дивився на бандита.

— Не загрожуй мені, Рак. Те, що знаю я, знає майор Ридель з МВС, а за місяць чи два знатиме з судових звітів уся Польща.

— Брешеш! Думаєш, що я дурень, і намагаєшся шантажувати, — процідив Рак і вдарив капітана в обличчя. Завірюха відчув у роті солоний присмак крові.

— Герой проти беззахисних! Це твоя спеціальність! Фльорек, якого ти отруїв ціанистим калієм, був беззахисний. Стонка, якого ти теж намагався отруїти, теж був беззахисний. Беззахисною була Вільгельміна Рем…

— Досить! — гаркнув Рак. Обличчя у нього зблідло, аж позеленіло.

— Рак!

Голос пролунав десь позаду, і всі три бандити обернулися до дверей.

— Що тут діється? Що за люди?

Дивно знайомий був цей гострий і владний голос, але капітан не міг побачити прибулого.

— Шеф, — почав Решкевич, — це бляхарі…

— Ти знаєш, що я не переношу жаргону.

Капітанові здалося, що він уже впізнає цей голос, але припущення було таке неймовірне, що Завірюха одразу ж відкинув його. Та ось дві руки взяли ззаду стілець, різко повернули його на сто вісімдесят градусів, і капітан опинився віч-на-віч з Ковальським.

— Ви?! — мимоволі вирвалось у Завірюхи.

— Я, — відповів Ковальський, але тепер на його рум’яному, старанно виголеному обличчі не було виразу невпевненості і збентеження. — Несподіванка, правда, капітане? — І перш, ніж капітан встиг щось сказати, додав: — Ваша поява тут — це теж несподіванка. Скільки вас, кажи?! — гостро накинувся він, раптом залишаючи ввічливий тон.

— Ви оточені. Весь монастир оточила міліція, — швидко втрутився Недєльський.

У Яна Галки затремтіла щелепа, Згожельський схопив Рака за руку, але той тільки презирливо скривився і сказав, звертаючись до шефа:

— Це брехня. Оточити монастир вони могли тільки при допомозі краківської міліції, а про це мене повідомили б, адже я тут проводжу перевірку.

— Обшукайте їх! — наказав шеф. Рак вправними руками перетрусив кишені Завірюхи, а Галка обшукав сержанта. Побачивши два мундштука з написом “Йоганн Ліпперт і К°”, Ковальський тихо свиснув.

— Ну що ж, капітане, бачу, ви добилися значного успіху в розплутанні “Вести”. Я відзначаю це з прикрістю, бо цим вирішується ваша доля.

Він узяв із стола пістолет капітана і зарядив. Завірюха мимоволі дивився, не відриваючи погляду, на Ковальського, і в той же час напружував м’язи, намагаючись ослабити пута.

— Сподіваюся, успіхи більші, ніж ви думаєте. Ви, наприклад, не знаєте, що австрійський журналіст Гомолякс уже кілька днів сидить під арештом.

— Рак? — Ковальський питально глянув на інспектора.

— Бреше. Я б знав про це.

— Не брешу, — похитав головою Завірюха, з радістю відчуваючи, що спішно зав’язаний вузол на руках трохи подається. — Рак нічого про це не знає, бо Гомолякса піймали на кордоні і перебуває він у прикордонній в’язниці, а не в міліції. Ось чому Гомолякс досі не надіслав вам поздоровлення з Відня, — додав капітан, відчуваючи, що права рука вже вільна.

Тепер навіть Ковальського охопила тривога, хоч він і приховував її під личиною спокою та рівноваги.

— Якщо ж говорити про скарб, який залишив Чорна Ручка… — вів далі капітан, звільнюючи другу руку.

— Досить! — грубо перебив Ковальський, піднімаючи пістолет. Але в цю хвилину Завірюха, мов снаряд, метнувся на бандита і вдарив його в живіт. Над головою гримнув постріл, не завдавши капітанові ніякої шкоди, а сам Ковальський, дико скрикнувши, повалився на підлогу. Завірюха, мов тигр, накинувся на нього. Недєльський ногою відкинув пістолет, який випав у Ковальського, і щосили вдарив інспектора Решкевича.

— Ах ти, негіднику! — Галка з кулаками підлетів до сержанта. Мирослав Згожельський, тремтячи, мов у лихоманці, стежив за бійкою з безпечної схованки під столом. І ось у цей гармидер несподівано ввірвався владний голос:

— Руки вгору! Стрілятиму!

І, немов підтверджуючи реальність цього попередження, під готичним склепінням каплиці лунко гримнув постріл.

Двері були замкнені.

— Відімкніть! — наказав Юрек монахові.

— Не можу, — простогнав той, ледве дихаючи після незвичного кросу. — За ними чергує інший брат.

Юрек плечем навалився на двері. Монах, якого він усе ще тримав за каптур, мусив зробити те саме. Двері відчинялися поволі, немов були підперті чимось важким. Як тільки щілина стала трохи більшою, В’юн прослизнув у неї, не випускаючи з рук шнурка, яким був підперезаний гладкий монах.

— Не можу, я не пролізу! — застогнав товстун. Юрек люто вилаявшись, нахилився, щоб відсунути перешкоду. На підлозі лежала людина. Юрек відтягнув її, і монах проліз у двері.

— Брат Яцек! Мертвий! — злякано скрикнув монах, нахиляючись над тілом.

— Нема часу. Ведіть далі…

Людина на підлозі застогнала. І саме в цю мить пролунав ще один постріл. Стріляли, певно, десь зовсім близько, бо від струсу повітря на голови їм посипалися кусочки вапна. Юрек кинувся на постріл, забувши про заложника, який почав клопотати коло непритомного братчика. Тільки-но шофер минув поворот коридора, як перед ним раптом відчинилися двері і на фоні освітленого прямокутника з’явився чоловік. Невідомий щодуху мчав по коридору. Шофер припав до стіни. Коли чоловік порівнявся з ним, Юрек майстерно підставив ногу і в той же час ударив його рукояткою пістолета по голові. Втікач важко повалився на підлогу. Не встиг Юрек ступити й кроку далі, коли в темний коридор вибіг ще один чоловік. В’юн знову повторив той самий маневр і висунув голову, щоб побачити, чи нема там ще