Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— І я його знаю! — обернулася до нього Лучія. — Я знаю і Йонела, знаю й Марію…

— І мене ти трохи знаєш, — спробував Дан прогнати її тривогу. — Але не будь песимісткою. Бо існують ще й непередбачені…

— Ми домовилися дуже чітко… Ми поклялися, що не будемо запізнюватися. Ви не чули… поклялися тільки ми з Йонелом.

— А якщо в них поламався апарат? — сказав Дан. — А якщо він упав у воду? Ми як могли б виплутатися?.. Без твоєї геніальності… Ти думаєш, що Йонел зміг би його полагодити?

— Чого ти оце завів із доброго дива? — накинулась на нього Лучія. — Ти міг би його перескочити?

— Кого? — здивувався Дан. — Апарат?

— Переверш його. Я не знаю що, не знаю як, не знаю де. Так само ти просив, щоб я відповідала тобі. Звідки мені знати, що там поламалося, звідки мені знати, чи воно взагалі поламалося, звідки мені знати, що Йонел не захворів… Слово честі, Дане, не допікай хоч ти мені…

— Трохи почекаймо, — примирливо втрутився Урсу. — Все одно нічим не можемо зарадити… Саме для того ми й перебуваємо тут, на схиді гори, щоб приймати донесення з печери…

— Або не приймати їх! — докінчила Лучія думку. — Ви ж дуже добре знайте, що коли щось сталося в печері, то ми не приймемо повідомлення. А коли сталося щось дуже важке…

— Так! — схвильовано прошепотів Дан. — Твоя правда, Лучіє. Саме для того ми тут… Але ж могла статись і якась дрібниця. Якби і в нас не…

— Коли має бути найближчий зв’язок? — урвав його Урсу.

— Якщо вони не вийдуть із печери, то завтра о десятій ранку. Але я весь час триматиму апарат увімкненим. Батареї в нас є, слава богу… Вночі будемо змінюватись по черзі.

— Тоді почекаймо до ранку, — сказав Урсу. — І якщо, скажімо, до десятої вони не подадуть ніякого сигналу, ми приймемо рішення…

— Аби не було пізно, Урсу… — розгубилася Лучія, але одразу ж опанувала себе: — Може, ви й справедливо вважаєте: я трохи песимістка. Будемо чекати до завтрашнього ранку, а там… Ну, гаразд!.. Ідіть! Але не відходьте надто далеко. Так, щоб можна було почути…

— Чудово! — Дан спробував підбадьорити її. — Кілометрів п’ять — це не дуже далеко… Урсу! Куди долине твій голос, якщо ти крикнеш з усієї сили?

— Стривайте хвилинку! — попросила їх Лучія. — Ми не вирішили, де будемо ночувати. Залишимося тут чи переночуємо на турбазі?

Дан завагався з відповіддю, але Лучію його відповідь цікавила дуже мало. Спеціаліст по привалах і найбільший носій — Урсу. І Урсу відповів коротко й швидко:

— Я вважаю, що нам нема сенсу надто віддалятися від печери, тобто від входу в неї.

— А може, все-таки нам краще було б перейти до турбази, — сказала Лучія.

— Навіщо? — здивовано спитав Урсу.

— Я все думаю про лихе… — відповіла Лучія. — Якщо ми одержимо лиху звістку?.. То могли б попросити допомоги на туристській базі…

Урсу вперся:

— Краще бути тут, на півдорозі. Звідси ми можемо швидко піти в обох напрямках — і до печери, і до турбази. Якщо ми вже вибрали це місце…

— Справді, Лучіє, — втрутився й Дан. — Якщо ми вже тут… Знову йти! В мене аж попухли ноги…

— Я тебе не питаю! — розлючено кинула йому Лучія. — Від самого ранку ти скиглиш… Я питаю тебе, Урсу! Де нам краще переночувати?

— Я вже тобі, здається, сказав… Тут найкраще місце.

— Для тебе? — не знати чому спалахнула Лучія.

— І для мене, і для тебе, і для всіх… Якщо ти протреш туман з очей…

— А тобі треба прогнати лінощі з кісток! Чому ти не думаєш про тих, що в печері? Як ти можеш бути таким байдужим? Ти заразив ще й цього тупака! Цілий день тільки те й робив, що жах! М’язи маєш, а більше нічого!

Урсу спантеличено дивився на Лучію: ніколи він не чув від неї таких слів. Але ще ошелешеніше дивився Дан. І саме вона, Лучія, може бути такою несправедливою? Це була остання людина, про яку можна було б так подумати. Крем’язень не відповів нічого. Він пішов від намету, навіть не глянувши назад. Але Дан накинувся на Лучію й вилаяв її на чім світ стоїть.

— Іди й ти геть звідси! — гаркнула на нього Лучія.

— Ти збожеволіла?

— Так, збожеволіла! Іди звідси! Ви думаєте про всілякі дурниці, а я не можу, розумієш?

— Це ти думаєш про дурниці і вже стратила голову… І ще ось що! Мені ти можеш казати й робити зі мною що хочеш, мені байдуже, бо заслуговую всього. Але Урсу тільки підлотник може ображати!

Дан кулею метнувся за Урсу. Крем’язень зупинився край прірви. Дан укляк кроків за п’ять позад нього.

— Не думай нічого поганого, Урсу! Та шалена просто збожеволіла… Треба було сказати їй пару гарячих та послати до дідька!

— Навіщо? — спитав Урсу, обертаючись до нього.

— Ну, оскільки ти мовчав… Ти навіть не відчув, як у тебе сверблять долоні? Якби в неї були коси, як у Марії, я спробував би трішечки…

— Нічого такого мені й на розум не спадало, — відповів Урсу, думаючи про щось своє. — Навіть навпаки, я відчував усе навпаки…

— Як?! — аж звився Дан. — Може, тобі навіть хотілося взяти її на руки й цілувати?

— Ну, не так багато… — сказав Урсу, а потім зітхнув.

— Я тебе попросив би щось… Ти міг би зробити так, щоб і я