Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

– А ви що одна, прекрасно леді? – цікавиться, теж мені, галантний залицяльник з лайновою душею.

– Дружок твій мене розлютив, – кажу. – Вийшла охолонути.

– Через раба? – дивується. Оглядаюся. Антер як і раніше сидить в штучный печері на лаві, вже не знаю, чи бачить його Халір. Чи не пішов би ти звідси? Не до тебе.

– Він танець зіпсував, – повідомляю.

– Потанцюєш зі мною? Я не зіпсую.

– Не хочу! Ти забув, на якій планеті? Тут дівчата запрошують.

– Мені можна, я більше часу на інших планетах проводжу.

Ось і лети на іншу планету.

– Ось на іншій планеті і потанцюємо, – сміюся.

– Чому найпрекрасніша жінка на сьогоднішньму вечорі так жорстока? – закочує очі Халір. Пирхаю:

– Тому що чоловіки сиплють банальностями.

– Я серйозно, – посміхається, – без тебе там нудно.

– Як же ви, нещасні, раніше-то без мене обходилися?

– Ти не розумієш, – зітхає, – у цьому болоті завжди нудно, а з появою кожної нової людини хоч трохи веселіше. Особливо якщо ця людина – чарівна дівчина в смарагдовій сукні.

Ага, і якщо над її улюбленим рабом можна безкарно познущатися. Мовчу. Продовжує:

– А на Селія можеш не сердитися, йому леді Ажаллі таку прочуханку влаштувала...

– Прочуханку?

– Ну так, думаєш, ніхто не помітив, як він тебе все притиснути намагався, одне твоє слово – і його на кілька місяців засадити можуть. Ажаллі, звичайно, не зрадіє... («Буду мати на увазі, як його нейтралізувати в разі потреби!») І, звичайно, в усьому я винен – ​​мій згубний інопланетне вплив.

– Так ти прийшов слово за Селія замовити?

– Та він тільки про тебе й каже! Хоча, мушу визнати, побачивши тебе – прекрасно його розумію.

Знав би ти, як я не люблю таких тупих компліментів!

– А ось нема чого руки розпускати.

– Ну, це його дійсно перемкнуло. Чоловікам властиво втрачати контроль, коли поруч красива жінка. Але мати вже напоумила, можеш не перейматися. Добре дісталося. Нічого, я йому свою рабиню позичу, щоб стрес зняти, Ажаллі не любить, коли він своїх водить.

І навіщо ось ти мені це розповідаєш? Хочеш показати, який ти чудовий друг? Або яке Селій лайно? І без тебе бачу.

– Послухай, Халіре, я не в настрої розмовляти. Дай мені побути на самоті.

– Самоті? – хитро так дивиться, обертається на Антера.

– А тобі не всеодно? Хочу розібратися зі своїм рабом – моя справа!

– Зрозумів, – погоджується, – не буду заважати.

Валить нарешті. Сідаю на пісок. Хоч би Антер підійшов, хоч щось сказав! Нехай би вередував та грубіянів, тільки не сидів там і не мовчав!

Да вже, а то ти не знаєш. Раб же може годинами сидіти, чекати наказу володаря. Що ж мені робити, я можу хоч тисячу разів вибачитися, нічого не зміниться – всеодно потрібно буде повертатися до цих виродків.

Як би хотілося побути тут з тобою удвох, і щоб більш нікого...

Попереду у воді якийсь острівець, наче штучний, цікаво, туди, напевно, дійти можна. Напевно, не глибоко – в усякому разі біля берегу мілина, не глибше, ніж по коліно. Тільки ось сукню замочу, та арсенал, що під сукнею приховую. Торкаюся до скроні – у мене бінокль діє за тим же принципом, що і гарнітура від камери. Невидимий, мімікрує, зображення безпосередньо передає. Збільшую картинку, острівець зелений, цікаве містечко... Що це там у горизонту поблискує? Або здалося?

Даю максимальне збільшення, море проглядається наскільки можливо, бачу навіть корабель далеко-далеко, напевно, води охороняє, на патрульний схожий, звичайним зором не розглянути. Дивне якесь враження, була впевнена, ніби щось помітила.