Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

– Не буду я з тобою танцювати, – відповідаю сердито. – Поки зграбним не станеш.

Дивлюся на Антера. Відвертається. Половина поглядів на нас зупинилася, розумію, що не можу навіть просто звернутися до нього, хоча нестерпно хочеться кинутися... Милий мій, як же паршиво вийшло... Тягну за ланцюжок, йде за мною. Не можу зрозуміти, задоволений Селій або роздратований. Козел.

Плюю на всіх, прямую до моря. Розсердилися ми.

Хвилі б'ються о берег, море тут дивного кольору, червоного злегка, хоча вода безпечна, слабосолона. Якийсь час зустрічаються інші гості, прогулюються, розмовляють по двоє-троє, йду далі, ще далі. Антер ззаду, мовчить. Вбити готова Селія! І себе заодно.

Знаходжу якусь штучну, обсаджену квітами гірку, всередині якої захована затишна лавка. Да вже, не найкраще місце для посиденьок з рабом, зате ніхто не побачить і непоміченим не підбереться.

Сідаю, тягну Антера, намагається опуститися на землю – ледве встигаю вказати на лавку. Мовчить. І що ось йому сказати? Теж мовчу. Не знаю.

– Боляче? – цікавлюся, нарешті.

Мовчить.

– Антере...

– Що, пані?

– Я питаю, боляче? Як ти?

– Як вам буде завгодно, пані.

– Антере! Будь ласка...

Голос зривається. Що «будь ласка», що?

Відвертаюся. Вимовляю тихо:

– Будь ласка, вибач мене.

– Що ви, пані.

– Я не хотіла, щоб так вийшло. Я взагалі не хотіла... з ним танцювати.

– І хто вас змусив? – не утримується. Дивлюся на нього:

– Просто обіцяла . Але більше я з ним танцювати не буду. Взагалі ні з ким сьогодні не стану танцювати!

Беру його руку, напружується.

Відпускаю. Відвертаюся. Піти, в море втопитися, чи що...

– Ти уявляєш, що з тобою міг зробити Халір?

– Краще зробив би, – відповідає тихо.

– Що... там сталося? Що вони казали?

– Нічого не сталося, пані.

– Антере... ти мене не обманеш. Будь ласка, розкажи.

– Пані... якщо вам неодмінно хочеться мене принизити, будь ласка, зробіть це будь-яким іншим способом. Тільки про не змушуйте переказувати .

Боги, та що ж вони там тобі такого наговорили? Ну обізвали напевно, ну налякали.

Мовчу, справляючись зі сльозами. Додає:

– Вибачте, пані. Рабу не належить висловлювати свої побажання. Якщо накажете, я вам дослівно передам розмову.

– Не треба, – качаю головою . – І так приблизно уявляю. Сподіваюся, ти розумієш, що б вони не сказали – все від злості. А я ніколи, ніколи не хотіла... принижувати тебе.

Піднімаюся, залишаючи його на лаві, підходжу до берега, скидаю босоніжки, ступаю на пісок. Хвилі, що омивають ноги, трохи заспокоюють. Не можна мені ревіти.

Притримую плаття. Стою, намагаюся прийти в себе.

Чую кроки, обертаюся. Не Антер – Халір. Тебе ще не вистачало.