Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Ось нині переді мною дві книги, двох авторів. Біографії – обоє сиділи в тюрмі, обоє віялися по світах – один в Тібеті, Бразилії, другий в Сибіру, ловив рибу в Баренцовому морі, перший – самбіст, каратист, а зараз крупний фірмач, другий побував депутатом Верховної Ради, закінчив три інститути, знає з десяток іноземних мов, їм світ – до колін.

Що ж лишилося від старого: та ж захланність, жадоба влади, слави. Їхні книжки – надія враз здобути славу. Потуга та ж, що і в соплячків з носіїв модерну.

Віктор Михайлович Глушков не раз мені говорив, ще в співжитті люди-машини переможуть машини.

У цьому змаганні й справді можуть перемогти машини: сильніший завжди перемагає слабшого. Одначе, вірю, люди пристосуються, тут має бути симбіоз людини з машиною.

Скільки я знаю всього непотрібного!

Серп місяця. Зніми, і йди жать.

Ми мчимо, летимо, увесь час нарощуємо швидкості. Швидкості – це спалене вугілля, нафта, промайнуле життя. Вся цивілізація вилетіла в трубу. Швидкість – вона не залишається.

Сьогодні бачив у лісі галявину конвалій… Геть завалену сміттям. Якийсь нелюд вивіз машину сміття і завалив конвалії.

Замолоду несамовиті, гарячі, а далі…

Земля, на якій не росте материнка (чомусь не росте. Сиділи на материнці).

Був переконаний, що саме йому розгадати основну таїну світу: курка з яйця, чи яйце з курки.

Бджоли літали, носили мед, інші вентилювали вулики, ті тягли вощину ті стерегли. Все доцільно, злагоджено.

– Чому в них так, а в нас?.. – запитав син.

– У них немає розуму – відказав батько.

– Розум – зло?

Молилися гаї, молилися верболози, і сльози скрапували на вологу землю, кожна гілочка молилася окремо, бо стояв туман густий-прегустий.

Приречені.

Ми всі приречені. На народження. На любов (і розчарування в ній). На одруження. На отаке життя. На смерть. На війну.

– Добряча коняка була (років тридцять тому).

Дядько кожного разу згадує, як у конюшні молоду кобилу блискавицею вбило. Жінка в сінях у ночвах прала білизну, ночви – навпіл.

Розповідає Лихошапка (бригадир), як його в лісі обсіли вовки. «Ну й що ти?» «А що, витягнув блокнот і карандаш, подивлюсь на одного й пишу, на другого – і пишу, на третього… а вони тоді в розбіг». «Чого?» Вони думали, що я їх у колгосп записую».

Надворі вже весна, а на ляді льоху, з середини, – біла щетина інею.

Фото: «Дєдушка з квіткою і бабушка у фаті». Весільне. Магія цього фото. Сільська дівчинка йде до «бабушки» (чоловік був прикажчик); і дивиться заворожено на фото. Біднячка мати. Але з багатих. На паску – сирну паску. Десятки видів пирогів – на лавах, на скрині. Мати і двоє дівчаток ідуть у гості. Як вони чекають цих гостин!

Як хороше, коли зненацька спіткаєш щось хороше. Прочитав у «Березілі» «Провідну неділю» Софії Майданської. Яка тонка річ! По тому прочитав «Землетрус» її ж. Талановита письменниця. Що ще могла б написати. І був у неї інсульт. Дай Боже перебороти.

Якщо я живу на землі не вперше, чому ж я роблю помилки?

Чи… Я один живу в порожнечі, до мене і після мене – біле поле?

Сексот.

Помирає. Кличе сина і дочку. Невістка зайшла. «Нехай сидить». Помира тяжко. («За гріхи мені».)

Розкажу, як у полон попав. Під Курськом. (Кишки на деревах.) За втечу з полону дротяними мочалками «дур вимивали» з голови. У Словацькому опорі був. А тоді – наш табір у замку. Рани повідкривалися. Гине. А тут кличуть. Або Сибір, або сексот. Спочатку в таборі, а тоді дома. У таборі занедужав. Відпустили вмирати. У селі на засолзаводі. Нікого не забрали, нікого не продав. А гріх на душі.

Ніч. Темінь. Ще десь співає шпак. Засвічуються зорі. Летючі миші. Ніч, молодик. Струмінці вологи. Запахи. Північ. Тривога. У цей час звершується найгірше. Помирає. Під ранок. Вичахлі зорі. Ніч зморена, втомлена. Опадає росою.

День сонячний, морозний, трохи вітряний. Високо-високо в чистому небі двоє воронів. Летять поряд, майже зливаються, ледь роз’єднуються. Милують одне одного. «Крум, крум» – дзвінко-дзвінко.

Самотній як і всі в безкінечному світовому просторі і круто обрізаному з обох боків у часі.

Вітер гойдає місяць, перемішує зорі. На місяці хтось розвішав онучі. Чи то хмарки?

Шершні в голові гніздо звили.

Місяць у воді, а він думав – волячі великі роги.

Летіли вітряки.

Павук побіг, завбільшки як кінь.

Ненавидіти тиранів – мало, їх треба зневажати.

Призначення митця – хоч трохи бути Христом.

Ніде в світі не була так принижена гідність людини, як у Росії, усугублено в СРСР.

Досягнення скульптури за совіцької влади мірялось пудами і тоннами бронзи, мармуру, граніту. Хто більший митець, отримував замовлення на більше пудів, платили від ваги.

Як багато зробив для української культури Максим Рильський. Шалено битий сам, скількох захистив. Ці його поступки, компроміси – з однією метою; комусь допомогти, зберегти ще живу віточку української культури. Хтось має написати про це книгу.

Маленького зросту чоловічок. Підбирає під себе керівників, генералів і т. д. І все менших і менших. Карликові керівники. І ось – високий появився???

Треба плисти, а то потонеш.

Полька-єнька.

Починаєш писати нову книгу. У надії, що це буде саме Та книга, в нерішучості, у страхові перед далекою дистанцією, яку треба пройти. Живеш нею день і ніч. За столом, в дорозі на роботу, під час прогулянки, коли раптом помічаєш, що пишеш. Пишеш хороший епізод, тебе охоплює піднесення. Хочеш писати за столом. А іноді приневолюєш себе, як раба, адже треба, треба, коли розпочав.

Кінець – утома, умиротворення завершення і знову страх – що ти написав. Примушуєш себе відринути від думки, що треба все переписати, адже – інша думка – де певність, що не напишеш гірше.

Життя, як у піщаному годиннику, видно, скільки лишилося.

Коли люди живуть під системою, притиснуті нею, вони самі, які б не були, навіть розумом заперечуючи ту систему, проймаються нею і діють за її порядками, законами, нормами.

Ось Корольов, нещодавно зек, а тепер всевладний, жорсткий начальник, який повеліває, сам чинить як деспот, не бачить тих тисяч зеків, які працюють на підпорядкованих йому заводах. «Маленький Сталін». Мета, мета, мета!

І навіть… Довженко. У житті, в роботі також був «вождиком»,