Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

З піраміди Хеопса на площі вожді вітали народи, яких гнали в комунізм.

У нас період Руїни. Ці періоди в нашій історії повторюються.

Малоросійське іго. (Навиворіт.)

Людина складена з протиріч. Її кидає то в один бік, то в інший. То вона собі тільки намислює, що вона стійка, цілеспрямована, і часто йде за тією своєю мислю, а в її душі нуртують інші побудження і пристрасті.

Історія – жінка продажна. З ким вона зараз спить, того й славить.

Челюскінці на крижині. Іде партійний з’їзд, на ньому щодня повідомлення про челюскінців. Вся країна стежить за ними, рятує їх. Найкращі пілоти, кораблі… Світ заздрить такій монолітності країни Рад. Врятували. Нагороди. Ажіотаж.

А поруч дрейфує корабель «Джурма». Загнані в трюми тисячі зеків, роздягнені, без їжі. І жодного звука про них. Коли «Джурма» якось сама вийшла з крижаного полону й прибилися до берега в усті якоїсь річечки на Колимі, з трюмів вивантажили тисячі скрижанілих трупів. Людей. От це фільм!

Вічне: крилаті коні вперемішку з матюками з нетверезих ротів. Ницість духу в погоні за словом.

Український сон-ідилія: поле, копи, женці, спів солодкий, ніжний, український, і хтось лається по-московськи, погрожує.

Коли кругом неправда і стає нестерпно, появляється поет і починає говорити за весь народ.

Усе життя вчили молитися народу. Він – великий. А що він нині? Спотворений, розсмиканий, денаціоналізований – розбовтане море. Народ треба творити.

Брати. Православний і греко-католик. Другий помер. А той з Донбасу, їде. Мати – «поховаємо». Не хочу. Не можу бачити того попа. Поїхав. На шахту – вибух. Згорів.

Дніпро – не тільки водна артерія. Ріка, яка протекла через увесь народ. Це його минуле, історія, легенда, його пам’ять. Має все нести в будучину. Красою на душу населення народ визначається. Але і його забруднили.

Прочитав – прогорнув щоденники В. Дрозда. Писав – письменник. Але людина Дрозд повсякчас долає письменника Дрозда. Основна тема, основний мотив щоденника: Я – великий, я – геніальний, а цього не визнають. Метання, шарпання в нетрищах власної душі. Певно, жити й писати треба так… як це покладено долею. Як і в кожній професії – співака, бондаря, покрівельника. Мав насолоду (і муку) від писання – і вже хвала Долі. Багатьом трохи не вистачає до великого. І в оцьому «трохи» – все. Зокрема і Дрозду. Але він – майстер. Як і Є. Гуцало. І Г. Тютюнник, і В. Земляк, і В. Бабляк, і Б. Харчук, і Р. Андріяшик, вони були сутні люди, вони тримали на собі літературу, творили життя. Тож спом’янем їх добром.

Взагалі ж, мені здається, письменник не може бути щасливим. Насамперед, від соціальної несправедливості, від горя, яке бачить навколо себе. Та й від сотень інших факторів. Навіть найбільші… Хоча б ті, кого бачив. З різних причин. Шолохов. Штрикання, що «Тихий Дон» украв. Що має дві речі, а далі нічого не може написати, а всі – знайомі, близькі, начальство, увесь люд – чекають нового шедевру. Виродився в примітивного алкоголіка, бив пику дружині.

Гончар, уславлений. Бодай інтуїтивно почував, що почесті перебільшені. А тут Стельмах, а тут молоді… Урешті-решт молоді стероризували його, ігноруючи його справжні заслуги уболівальника нації.

Корнійчук. Прожив сите життя. Але хто б уже, крім графомана, захотів бути Корнійчуком?! Та й після війни писав вельми слабко – це ж знав, відчував оце й знав, що його не люблять, навіть не обрали делегатом на з’їзд.

Можливо, Лев Толстой? Визнаний великим, ідуть поклонитися. Але сам себе загнав у темний лабіринт всілякими шуканнями. Та й сім’я, врешті, втікав з дому.

Про Достоєвського й казати нічого – шиз, про те знав, заздрив Толстому, прагнув грошей. Немає і не було щасливих. Окрім графоманів.

Кожен з нас, письменників, плекає сам себе. Перебільшує власну особу, власні писання, втішається «муками творчості», похвалами і навіть приниженням. Без цього б він не писав. Наші далекі попередники теж дещо лицемірили, але вони лицемірили на великому – бачили себе рятівниками нації, вболівальниками за людей, за ідею. І це «лицемірство» перемогло, залишило їх для нащадків.

Вже майже не лишилося письменників довічної літератури – класичного напрямку. Невідомо, чи вернеться література до відповідності, реальності життя.

Скільки б не возвеличували, розбудовували Москву, Пітер, інші міста, Київ лишатиметься центром слов’янства, його культури, і всі шукатимуть можливості довести приналежність до нього.

Письменник завжди був пророком, літописцем, суддею. Тепер його хочуть звести до ролі «затейника». І парадокс – чимало молодих із середовища літераторів з цим погоджуються і цьому сприяють. А хто ж захистить Україну?

Нині технократичне побиває, топче культурне. Великі генії людства: Сократ, Гегель та інші – щось, що «приїлося», «прохідне». Чи не навмисне йде цей потоп, щоб оглупити людей, щоби були вони покірні плутократам. Адже ті всі – Бальзак, Шевченко та ін. – закликали думати, бути людьми. А нині – маса, рок, порно, «жратва».

Помер Василь Биков. Я згадав, що в мене стоїть пляшка «Бєловежської Пущі», подарована ним. Відкрив, випив за упокій душі. Відходять останні майстри правди життя, совісті. Що буде?

Як швидко згас вогонь 90-х, дрівця підкладали ті, в основному, що зараз розвіюють той попіл, погріли руки і тепер можуть спокійно лежати на теплих лежанках.

Усе своє письменницьке життя я був спрямований на писання, на написання – будував свій власний літературний дім; ще щось осягнути, ще одна цеглина. Принцип неправильний, нехай би ті цеглини полежали, а натомість них – один куб. І ще таке: будував дім літературний і був байдужий до житейського, отого «кубла» затишного, що теж неправильно. Бо окрім сім’ї більше немає нічого. Треба якомога укріпляти її, це потім згодиться дітям, щоб вони укріпляли свої сім’ї, рід, трималися одне одного, дорожили увагою одне одного. Скільки всього ми осягаємо запізно.

Природна стихія нашого українського життя: високозоряне небо, тополі на овиді, пшеничний степ, біленькі хати з вишняком породжували ліризм і безпечність. А сіре російське небо, чорні хати без садів, похмурий ліс робили безколірною жорсткою російську душу. Звідси і все інше.

«Іменем народу». Скільки лиха скоєно цією підступною формулою. Усі найлютіші режими вживали це формулювання. «Для блага народу – для загального добра». Як же мало зроблено цією формулою. Вона та ж сама, що й попередня.

Талан українця – недоля. І пісні всі про недолю. Нам випала багата й щедра земля, і скупа, тяжка доля. Може, через ту ж землю, на котру всі косують заздрим оком.

Треба було примудритися всій викладацькій системі вивчати марксизм-ленінізм без його розуміння