Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Ми обрали президентом республіки першу жінку, і вона зробила пріоритетом жіночі питання, зокрема боротьбу з нашою хронічною хворобою домашнього насильства, яку вона називала «національною ганьбою». Я декілька разів зустрічалася з нею після того, як вона зайняла свою посаду, бо мій досвід міг стати у пригоді. Місія моєї фундації цілком і повністю збігалася з її наміром викривати насильство, інформувати, виховувати, захищати жертв і змінювати закони. Це означало, що Фундація Ньєвес почала отримувати допомогу від уряду, здобула більший авторитет і привабила спонсорів, які досі, через багато років, долучаються до її фінансування.

— Я думала, що міністерство у справах жінки запровадило цю програму в школах, — сказала я Майлен.

Вона пояснила мені, що, як це завжди буває, фондів не вистачає для віддалених сільських районів та індіанських громад. Розповіла, що у неї є волонтерки й надані урядом матеріали, але бракує мікроавтобусів для транспортування і коштів на бензин і відрядні для волонтерок. Те, що вона просила, було обґрунтоване; не минула й чверть години, як ми провели обрахунки і дійшли згоди.

Покинувши офіс, ми пішли вечеряти в ресторан, де їжа вадила жовчному міхуру, але була дуже смачною, і перед тим, як подали десерт, я запропонувала їй працювати разом зі мною у фундації.

— Через кілька років мені виповниться дев’яносто. Я не збираюся йти на пенсію, але потребую допомоги, — сказала я їй.

Саме так Майлен знову увійшла в моє життя і цього разу — аби залишитися.

Відтоді вона стала моєю донькою і доєдналася до нашої крихітної родини. Природно, що через пів року вона вже керувала Фундацією Ньєвес. Об’єднатися з нею не було хитрощами свахи, Каміло. Мені досить того, що вона є твоєю найкращою подругою і ставиться до тебе як до брата; коли мене не стане, вона про тебе дбатиме, у неї значно більше здорового глузду, ніж у тебе. Її роллю є завадити тобі зробити надто багато дурниць.

Я вступила в останнє десятиріччя свого існування, але позаяк була при доброму здоров’ї і мала Гаральда, не відчувала, що наближаюся до терену смерті. Ми проживаємо життя, відкидаючи той неспростовний факт, що помремо, і в дев’яносто років це не змінюється. Я й далі вірила, що в мене попереду ще багато часу, доки не помер Гаральд. Ми були парою романтичних стареньких, увечері лягали спати, узявшись за руки, і прокидалися, скрутившись разом клубочком. Оскільки я рання пташка, то пробуджувалася раніше, ніж він, і блаженних пів години могла лежати в напівдрімоті у сутіні й тиші нашої кімнати, дякуючи за таке розділене щастя. Так я складаю молитви.

Марнославство мене не покидало, поки він був зі мною, бо я здавалася йому гарною. Пригадуєш, Каміло, якою я була раніше? Ти прийшов в моє життя, коли мені було приблизно стільки ж, скільки тобі зараз, але вигляд я мала значно кращий, ніж ти. Я тебе попереджала, що добросердість дуже виснажує. Лиходії більше розважаються і на старість перебувають у кращій формі, ніж такі святі, як ти. Якщо пекла вже нема і є сумніви щодо існування раю, мені здається, що немає сенсу так надсаджуватися заради того, щоб бути доброю людиною.

Мені дуже бракує Гаральда. Нормально було б, якби він сидів тут і тримав мене за руку в мої останні дні. Зараз йому було би вісімдесят сім років. З перспективи сотки, яка мені стукнула, це ніщо. У вісімдесят сім років я все ще була молодичкою і вчилася танцювати румбу заради фізичних вправ, бо фіззарядка здається мені вкрай нудною, і разом з ним сплавлялася в каное бірюзовими водами річки Футалеуфу в Патагонії, однієї з найбурхливіших на світі, як я довідалася згодом. Уяви собі, Каміло, вісім розхристаних людей у жовтому ґумовому човні, в рятувальних жилетах, аби труп тримався на воді, і шоломах — аби мізки не порозліталися, коли об каміння розвалиш собі голову.

Я так любила цього чоловіка! Не можу пробачити, що він мене покинув. Він тішився таким здоров’ям, що я була не готова до того, що у нього раптом розірветься серце. Йому забракло ґречності померти після мене, хоча він був на тринадцять років молодший. Це сталося, коли мені виповнилося дев’яносто п’ять: він помер посеред святкування моїх уродин з келихом шампанського в руці. Гаральд жив гарно і помер гарно, бо пішов від нас співаючи, п’ючи і кохаючи, але для мене це стало ударом під дих; моє серце було розбите.

28

Пригадую, що в шістдесят чотири роки я мало не піддалася ідеї постаріти, але тоді хрестик Торіто змусив мене змінити курс і почати нове життя, дав мені мету, можливість бути корисною і дивовижну свободу душі. Я позбулася значної частини матеріального тягаря і страхів, окрім страху, що з тобою станеться щось лихе, Каміло. Наступні тридцять п’ять років я прожила з тим самим ентузіазмом молодості. У дзеркалі я бачила неминучі вікові зміни, але всередині вони зовсім не відчувалися. Оскільки процес старіння був поступовим, глибока старість заскочила мене зненацька. Старість і глибока старість — це не одне і те саме.

Інстинкт самозбереження тримає мене при житті, в якому вже нема самоповаги. В останні три роки безжальна природа потроху відбирала у мене енергію, здоров’я, незалежність, доки я не перетворилася на древню розвалину, якою є зараз. Коли мені сповнилося дев’яносто сім років, я не почувалася старою, бо займалася своїми проектами, цікавилася світом і все ще могла обурюватися, коли били жінку. Я не думала про смерть, бо мене тішило життя. Вже два роки я жила без Гаральда, чоловіка, який дав мені найбільше щастя в моєму довгому житті, але не почувалася самотньою, бо в мене були ти, Етельвіна, Майлен і багато інших жінок, з якими ми працювали у Фундації Ньєвес.

А потім, як тобі відомо, я впала зі сходів. Нічого серйозного. Рутинна операція із заміни кульшового суглоба і декілька місяців вправ, щоб знову ходити, але я вже не могла робити це сама, потребувала палички, міцного плеча Етельвіни, ходунків і, врешті-решт, інвалідного крісла. Найгірше в кріслі те, що мій ніс завжди на рівні пупка усіх інших і перше, що я в них бачу, це волосся в носі. Прощавай автомобіль, мій кабінет на другому поверсі, театр і фундація, яка цілком перейшла в руки Майлен, хоча насправді, так уже було віддавна. Мені довелося прийняти те, що я потребую допомоги. Зі смиренністю легше зносити