Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Це схоже на перше причастя, — пожартував ти.

— Ви мусите визнати свою помилку і вибачитися! — зажадав від тебе єпископ.

Ти викрутився від обітниці послуху.

— Залишаю за собою право повідомити пресі те, що ви мені наказали, Ваша Еміненціє. Я не можу визнати помилку, це б суперечило моєму сумлінню, бо я вірю, що кожна людина має право на любов. Я усвідомлюю наслідки.

Ти розповів мені про це по телефону, і я записала, щоб не забути, бо саме так ти відповідав, коли був малий і я ловила тебе на якомусь шалапутстві: «Я не можу просити пробачення, бабусю, бо це б суперечило моїм переконанням. Кожна людина має право шпурляти яйцями з рогатки, але якщо тобі так хочеться, можеш мене покарати». Вже тоді, у десять років, ти знаходив єзуїтські доводи.

Ти ніколи не хотів розповісти, чому тебе відправили в Африку, але я припускаю, що тебе покарали, щоб змусити замовкнути, коли ти намагався викривати педофілію декого з твоїх колег, або ж ти попросився поїхати місіонером через любов до ризику — іншими словами, з тієї самої причини, через яку переконав свого дідуся Хуліана повезти тебе поплавати поміж акул, коли тобі було одинадцять років. Я мало не вмерла, коли дізналася, що тебе опустили в клітці із фотопристроєм в море, яке кишіло цими хижими бестіями, поки твій дідусь на борту човна попивав пиво з капітаном.

Попервах ця християнська місія в Конго видалася мені поетичним проектом, який годився для одухотвореного роману ХІХ сторіччя: молоді ідеалісти поширюватимуть свою віру і поліпшуватимуть умови життя варварського народу. Мене розчулило те, що ти вчитимеш суахілі — ти, хто заледве вивчив англійську мову і так-сяк говориш нею з бандитським акцентом. Ти з більшим захватом працював руками, ніж правив літургію, але надто оптимістичний тон твоїх листів мене насторожив. Ти щось приховував.

Ти надсилав мені фотографії машини-розвалюхи, яку полагодив при допомозі запчастин, які сам викував у кузні, дітей в шкільній їдальні, яку власноруч збудував, криниці, яку споруджував у селі, баскської черниці нездоланної відваги, африканської черниці, яка тебе веселила, і песика, який виявися сучкою, але уникав згадок про оточення, в якому перебував. Я нічого не знала про Африку, про її розмаїття, її історію чи злигодні, не могла відрізнити одну країну від іншої і вважала, що слони та леви водяться на всьому континенті. Я взялася досліджувати і виявила, що Конго є величезною і багатою на ресурси країною, але також це місцина, де проливається найбільше крові на світі — більше, ніж у будь-якій зоні воєнних дій.

Лист за листом я витягнула з тебе правду і зрозуміла, що ти за інших обставин наслідуєш місіонера Альбера Бенуа, який помер кількома роками раніше в поселенні, якому присвятив своє життя. Я пішла на його похорон замість тебе; столицю паралізував засмучений натовп, який провів його на цвинтар. Ти, як і той французький священник, прагнув до останку розділити долю найбільш незахищеного люду. Я дізналася про племінні чвари, війну, бідність, озброєні групи, табори біженців, жорстоке поводження із жінками, яких цінують менше, ніж худобу, про те, що будь-якої миті там можна втратити життя попросту тому, що тобі не пощастило. Ти розповів мені про двох хлопчаків, які були малолітніми солдатами, яких насильно завербували у восьмирічному віці і змусили вчинити звірство: убити матір, батька чи брата, аби кров на їхніх руках пов’язала їх з ополченням і назавжди роз’єднала з родиною і племенем; про жінок, яких ґвалтують, коли вони йдуть по воду до криниці, і про те, як чоловіки не ходять по неї, бо їх убивають; про корупцію, жадібність і сваволю — жахливий спадок колонізації.

Тут ти постійно відчував досаду. Тебе лютила несправедливість, класова система, бідність; ти бунтувався проти церковної ієрархії, проти забобонної релігії, проти тупості й обмеженості суджень політиків, підприємців і багатьох священників. У Конго, де проблеми були значно серйознішими, ти почувався задоволеним: ти був столяром і механіком, учив дітей, вирощував овочі та вигодовував свиней. То була не твоя країна, ти не прагнув її змінити, а просто хотів допомогти, як міг. «Моє — це працювати руками і намагатися вирішити практичні питання, бабусю, я не надаюся до проповідування. Місіонер з мене нікудишній», — писав ти мені. Ти став смиренний, Каміло, це був великий урок Конго.

Зараз ти живеш в поселенні, яке до твого прибуття було сміттяркою. Я була дуже зворушена, коли ти привіз мене показати його, таке чистеньке й впорядковане, зі скромними, але порядними оселями, зі школою, майстернями для різних ремесел і навіть бібліотекою. Найбільше мене розчулила хатинка із земляною долівкою, де ти живеш із кицею і собакою, які взяли тебе під свою опіку. Знаєш що, Каміло? Я відчула жало заздрощів, бажання повернути молодість і розпочати все спочатку, позбутися всього зайвого і залишити лише потрібне, служити і ділитися. Я знаю, що серед тих людей ти абсолютно щасливий. Ти прийняв те, що не можеш змінити країну і ще менше світ, але можеш комусь допомогти. Тебе супроводжує дух падре Альбера Бенуа. Ти не знаєш, скільки разів я дякувала небу, що в часи диктатури ти був таким юним, і за те, що, попри стільки необережних вчинків, ти вислизнув з лап репресивного апарату. Зараз єпископ скубе тобі вуха і дехто обзиває комуністом за те, що ти працюєш із бідняками; у ті часи тебе б розчавили, як таргана.

Запевняю, що я давно відмовилася від задуму звести тебе з Майлен Кусанович. Я, звісно, жартую, коли прошу, аби ти одружився з нею, коли складеш духовний сан. Життя моє добігає кінця, і я не збираюся витрачати його на марні мрії: я знаю, що ти залишатимешся священником аж до смерті. Твоєї смерті, не моєї. Майлен випадково з’явилася на горизонті, коли ти був в Африці, я це не підстроїла.

Майлен почула про Фундацію Ньєвес, яка існувала вже кілька років і мала добру репутацію, і прийшла подати клопотання. Це вже не була юна дівчина, їй, мабуть, було поза тридцять, але я відразу з’ясувала, що вона незаміжня. У той час у фундації все проходило через мої руки, я мала лише секретарку, бо намагалася якомога менше витрачати на адміністрування. Майлен здивувалася, побачивши мене за письмовим столом, бо не пов’язувала мене з філантропією, а я здивувалася, пересвідчившись, що вона не відмовилася від феміністичних ідей, які сповідувала у дванадцять