Читати книгу - "Іствікські відьми"

«Втім за закритим об’єктивом повинне бути око, око вищої Сутності», і, з передчуттям, подібним до того, що виникло в її батька кілька місяців тому, Дженні порішила передати віру в опіку над собою тій Сутності, хай навіть її нові друзі й ті людиноподібні машини з іствікської лікарні борються за її життя. Сама пропрацювавши кілька років у лікарні, Дженні знала, наскільки холодно статистичними є кінцеві результати, добуті тією милістю, що надається так люб’язно й за такі великі гроші. От що їй дуже не подобалось — це нудота, нудота, яку викликають ліки, а нині ще й радіація, якою її обдають двічі на тиждень, поки вона лежить, обв’язана застібками й бинтами, на величезному поворотному столі з хрому й холодної сталі, який крутить її так і сяк, аж доки не починає нудити. Цокітливий плин секунд його радіоактивного гудіння не бажав полишати її слух і переслідував навіть уві сні.

— Є прояв зла, — казала Бренда, — з яким ми маємо боротись. Його не можна терпіти, його не можна виправдовувати, його не можна пробачати. Соціологія, психологія, антропологія: у цьому конкретному випадку не можна дозволяти всім цим творінням сучасного мислення застосовувати свої методи.

«Я більше не побачу бурульок, що звисають, покрапуючи, з піддашків, — подумала Дженні, — чи як спалахує цукровий клен. Чи той момент в пізню зиму, коли на брудному і прогнилому снігу відлига вигризає різні форми».

Ці усвідомлення були як у дитини, що в по-морозному кусючий день протирає пальцем прогалинку на замерзлій шибці над батареєю; саме через таку прозору цяточку Дженні заглядала в бездонне ніщо.

Бренда, її переливчасте волосся спадало на плечі — воно так і було на початку служби чи розпустилося в запалі її тиради? — склика`ла невидимі війська:

— Бо ж ці жінки — і, у своїй любові до нашої статі й гордості за нашу стать, не станьмо відкидати, що вони таки жінки, — упродовж довгого часу справляли згубний вплив на нашу громаду. Вони вчиняли перелюб. Вони занедбали своїх дітей і знущалися з них, вирощуючи їх у богохульстві. Своїми мерзенними діяннями й підлими чарами вони довели деяких чоловіків до божевілля. А деяких чоловіків — і я в цьому твердо переконана — деяких чоловіків вони довели до загибелі. А нині їхній демон постав — їхня отрута розлилася — їхня ненавифць…

Ніби з бутона мальви, з-поміж Брендиних пухких фарбованих губ сонно виліз джміль і рушив у свою мандрівку в пошуках квітів понад головами парафіян.

Дженні хихикнула про себе. Ґретина рука стиснула її ще раз. З другого боку від неї охнув Рей Нефф. Обоє Неффів носили окуляри: Ґрета — овальні бабусині, зі сталевою оправою, а Рей — квадратні, без оправи. Кожен із Неффів був як суцільна велика лінза, «А я сиджу поміж них, — подумала Дженні, — як той ніс». Нажахана тиша сфокусувалася довкола Бренди, що струнко стояла за кафедрою. Над її головою більше не висів облізлий мідний хрест, що роками припадав там порохом, слугуючи застарілим символом, нині там розміщувалось новеньке мідне коло — символ досконалої єдності й миру. Це Бренда придумала почепити його. Вона неглибоко вдихнула і спробувала говорити крізь щось іще, що збиралося в її роті.

— Їхня ненависть заплямувала повітря, яким ми дихаємо, — проголосила вона, і з її рота виповз метелик блідо-синього кольору, а за ним — його рудуватий братик; останній впав на кафедру з мікрофоном, видавши глухе гупання, підсилене динаміками, затим розправив крильця і спурхнув до неба, замкнутого за високими вікнами.

— Їхні сасдрофчі отгуїги вфіх наф…

Бренда схилила голову, і з її рота народився яскравенний, кудлатий, мерзенний на смак метелик-монарх, з помаранчевими крильцями, облямованими густим чорним, і пустився в недбалий і ледачий політ попід фарбованими білим кроквами.

Дженні відчула, як у її бідолашному, в’янучому тілі, начеб під коконом, роздувається напруга.

— Допоможіть, — затинаючись, промовила Бренда в кафедру, на якій лежали, обляпані слиною й комашиним слизом, цупкі аркуші з її проповіддю. Здалося, її зараз вирве. Її довге, біле, як платина, волосся гойдалося, і мідне коло розкидало довкола снопи світла. Парафіяни порушили заціпенілу тишу; зачулися голоси. Френні Лавкрафт гучним криком глухої людини запропонувала викликати поліцію. Реймонд Нефф навіть скочив на рівні й потрусив кулаком у скаламученому сонцем повітрі; в нього трусилися щоки. Дженні загиготіла; смішливість, що розпинала її зсередини, вже було годі стримати. Якимось чином саме пожвавлення через усе це робило його таким смішним, це нагадувало невгамовного кота з мультика, який встає по тому, як його розплющили, і продовжує погоню. Вона розсміялася — дзвінким, чистим сміхом барв усіх метеликів — і висмикнула руку зі співчутливої, міцної хватки Ґрети. Подумала, хто ж може це робити: Зукі, як відомо всім, зараз у ліжку зі спритним Артуром Геллібредом, поки його дружина пішла в церкву; старий хитрий галант Артур упродовж тридцяти років трахав студенток фізичного факультету в Кінгстоні. Джейн Смарт поїхала аж ген у Ворвік грати на органі Гаммонда для збіговиська мунів[87], що зібралося в покинутому квакерському молитовному домі; обстановка (як Джейн розповідала Мевіс Джессап, котра розповіла Розі Геллібред, а та розповіла Дженні) була гнітюча — всі ці молоді представники верхівки середнього класу із зачісками морських піхотинців і промитими мізками, — зате платять непогано. Александра зараз, мабуть, ліпить крихіток або прополює хризантеми. Може бути, що це відбувається без волі жодної з трьох, може, це щось, що вони випустили в повітря, як ті ядерні науковці, що приготували бомбу для перемоги над Гітлером і Тодзьо, а зараз так шкодують про це, як Айзенгавер, відмовившись підписати мир із Хо Ші Міном, який би припинив усю ту колотнечу, як дикі квіти пізнього літа — золотушник і дика морква — полегшились від насіння в анабіозі на кошлатих полях, які взялися серпанком, де чорні раби колись відчиняли ворота перед сквайрами, що мчали галопом, убрані в пальта з роздвоєними фалдами й шапки з бобра і фетру. Хай воно як, а все це виглядає дуже смішно. Гербі Прінц, його щокате, жадібне, тонкошкіре обличчя пожовкло від хвилювання, відштовхнув Альму Сіфтон, пробився до проходу й мало не збив з ніг місіс Геллібред, котра, подібно до інших жінок, інстинктивно прикривала цупко стиснутий рот і підводилася, щоб піти.

— Моліться! — вигукнула Бренда, побачивши, що втратила