Читати книгу - "Іствікські відьми"

З її нижньої губи полилося щось, роблячи підборіддя блискучим.

— Моліться! — крикнула вона лунким чоловічим голосом, як лялька черевомовця.

Дженні заливалась істеричним реготом, тому її довелось вивести на вулицю, де вигляд її примари, що тупцяє поміж чотириоких Неффів, викликав богобоязний страх у бюргерів, що о цій ранній порі мили свої автомобілі уздовж Кокумскассок-вей.

Джейн Смарт укладалася спати тоді, коли й діти, часто лягаючи в ліжко, щойно підіткнувши двох найменших, і засинаючи, поки старші потай додивляються півгодини «Меннікса» чи якийсь інший серіал із погонями на машинах, дія якого розгортається десь у Південній Каліфорнії. Близько другої-другої тридцять вона різко прокидалася, начеб один раз дзенькнув телефон, а потім замовк, чи зловмисник перевірив дверну ручку або обережно, затамувавши подих, вибив шибку. Джейн прислухалася, затим усміхалася в темряві, пригадавши, що це настав час її рандеву. Встаючи в напівпрозорій нейлоновій нічнушці, вона огортала плечі крихітною стьобаною сатиновою кофтинкою і ставила на плиту молоко для какао. Рендольф, її ненажерливий молодий доберман, підбігав, цюкаючи кігтями по кухонній підлозі, й вона давала йому погризти «Чю-З» — твердий, як каменюка, собачий смаколик у формі кістки; він забирав цей підкуп у свій куток і починав вигравати на ньому зловісну музику своїми довгими зубами, що випиналися над фіолетовими губами. Молоко закипало, вона проносила своє какао через шість сходинок до ярусу вітальні й діставала з кофра віолончель — її червоне дерево настільки осяйне й живе, ніби це якась плоть вищого ґатунку. «Хороша крихітка», — бувало, казала вголос Джейн, бо тиша у пласких трактах колотнечі — ніякого тобі дорожнього руху, ніякого дитячого плачу (Коув-гоумз вставав і лягав фактично синхронно) — була такою досконалою, що аж лякала. Вона обшукувала подовбану підлогу, шукаючи вибоїну, аби вставити ніжку, підтягала туди пюпітр, трирежимний торшер і крісло з рівною спинкою й починала грати. Сьогодні вправлятиметься з Другою з Бахових сюїт для віолончелі без акомпанементу. Ця була однією з її улюблених; так, ця їй дійсно краща за мляву Першу і страшенно складну Шосту, аж чорну від шістдесят четвертих нот, неможливо високу, написану мовби для п’ятиструнного інструмента. Втім завжди, навіть посеред Бахового мало не годинникового передзвону змін, можна було щось відкрити, щось почути, той момент, коли серед скрипу коліс зривається крик. Бах жив щасливо в Кетені, от якби тільки не передчасна смерть дружини Марії і шлюб такого simpatico й музично обдарованого принца Леопольда зі своєю молодшою кузиною Генрієттою Ангальтською; малу наречену Бах назвав словом «amusa», тобто кимось протилежним до музи. Генрієтта позіхала на пишних концертах, а її вимоги відвертали принцову увагу від Kapellmeister, та настільки, що пришвидшили його пошуки посади кантора в Лейпцигу. Він прийняв нову посаду ще до Бахового від’їзду з Кетена, навіть попри неочікувану смерть своєї нечуйної принцеси. У Другій сюїті є одна тема — мелодійна послідовність висхідних третіх і спаду цілих тонів, — вона програється у прелюдії, а потім робить разючий розворот в алеманді — миттєвий розворот (на третину вищий) спаду; таким чином, до плинної мелодії (moderato) додавалося пікантності, котра все поверталась і поверталась, предмет обговорення досягав свого піку в дисонансі акорду forte d діез-a між тремтячим натуральним флажолетом і перебором, від якого стираються пальці, piano, тридцять другими нотами. А предмет обговорення, усвідомила Джейн Смарт, продовжуючи грати вже по тому, як какао, якого вона так і не скуштувала, перетворилося на теплувату гидоту, — це смерть, оплакана смерть Марії, що доводилась Баху кузиною, і давно бажана смерть принцеси Генрієтти, яка б однак настала. Смерть була простором, який ці збурунені, гулкі ноти звільняли, грандіозний, відполірований внутрішній простір, що все зростав і зростав. Останній такт був позначений poco a poco ritardando і включав інтервали — найбільшим з них був D-d’, — які відправляли її пальці ковзати грифом вгору і вниз, видаючи глухі попискування. Алеманда закінчувалася тією ж низькою тонікою, грандіозно: звук поглинав увесь світ.

Джейн змахлювала; настав час повторити (і вона вже повторила першу половину), одначе, подібно до подорожнього, який, уже при світлі місяця, нарешті повірив, що таки кудись прямує, їй захотілося пришвидшитись. У пальцях вчувалося натхнення. Вона нахилилась над нотами; це був казанок, у якому кипіло поїсти лише на неї; помилятися не можна. Куранта розгорталася швидко, мимоволі протікаючи, дванадцять шістнадцятих до кінця такту, лише двічі в кожній секції вражені ваганнями через акорд у чверть ноти, затим відновлюючи свій гулкий політ, крихітна тема вже майже губилася. Ця тема, вважала Джейн, була жінкою; аж тут у музиці починає набирати сили ще один голос — чоловічий голос смерті, — гаркаючи низькими, рішучими складами. Попри всю свою лункість куранта сповільнювалась до шести нот із крапочкою, напирала, щоб акцентувати спад третіми, а тоді четвертою, а тоді крутою п’ятою до тієї ж фінальної ноти, неминучої тоніки. Сарабанда, largo, була шикарна, беззаперечна, її повільні переходи позначені розмаїттям трелів, після руйнівного обвалу на музику величезної, незавершеної домінантної дев’ятої, привид тієї витонченої теми знову виринув. Джейн затято працювала смичком — низька C діез-B бемоль-g, — смакуючи її руйнівну силу, захоплюючись тим, як приглушені сьомі її двох нижчих нот сардонічно відлунюють виток приглушеної сьомої (С діез-b бемоль) у верхньому рядку. Насмакувавшись цим моментом, переходячи до першого менуету, Джейн напрочуд чітко почула — це було питання не слуху, вона зливалася з музикою — війну між акордами й рядком, який завжди намагався втекти від них, але не міг. Її смичок вирізав фігури в матерії, у чорноті, у тиші. Ззовні речей було світло й розмаїття, всередині всього — смерть. Марія, принцеса, Дженні: послідовність. Невидиме нутро віолончелі вібрувало, кінчик її смичка вирізав круги й напівсфери з клинця повітря, звуки обсипалися з нього, як тирса. Дженні спробувала втекти з труни, яку вистругувала для неї Джейн; другий менует наблизився до тональності Ре мажор, і жінка, ув’язнена в музиці, помчала легкими кроками сплетених нот, але потім повернулася, Menuetto I da capo, і провалилася в темніших відтінках і лютому квартеті акордів, ясно призначених для гри смичком: f-a aufstrich, B бемоль — f-d abstrich, G-g-e aufstrich; A-e-c діез. Рвучко смичком, вгору, вниз, вгору, а тоді вниз до тритактного coup de grâce, той трепетний дух навіки понівечено.

Перш ніж узятися за джигу, Джейн відсьорбнула какао: його холодна шкірка прилипла до волосинок на її верхній губі. Рендольф, упоравшись зі своєю «Чю-З», підійшов і ліг поруч, на стривоженій підлозі, з її босими ногами, що ритмічно притупували. Одначе він не спав: його брунатні очі дивилися прямісінько