Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Так, потрібен, — надулася Александра.

— Ходи сюди. Лягай на диван. Джейн, посунься.

— Мені так страшно, — слова Александри приправляло посопування, поколюючи їй у ніздрях. — Краще б це був усього лише яєчник, а не…

— Тобі просто треба нового коханця, заспокойся, — сказала їй Джейн, просичавши останнє «с» у своїй звичній манері.

Звідки вона знає? Так, Александра сказала Джо, що більше не хоче його бачити, але цього разу він не передзвонив, і дні його мовчанки перетворились на тижні.

— Підніми-но свою красиву блузку, — сказала Зукі, попри те що це була не красива блузка, а одна зі старих сорочок Оза, кінчики комірця якої відмовлялися вкладатися, бо з них повипадали пластикові вставки, і з плямою від їжі біля другого ґудзика, яка вперто не хотіла виводитись.

Зукі зняла бретельку ліфчика, застібки були вже звільнені, і грудну клітку Александри заповнило відчуття розширення. Тоненькі пальчики Зукі заходилися масажувати колами. Жорстка подушечка, в яку вперся ніс Александри, приємно пахла мокрим псом. Вона заплющила очі.

— А ще треба гарно промасувати стегна, — донісся голос Джейн.

Дзенькання й шарудіння позначили те, що вона поставила свою склянку й загасила сигарету.

— Тиск у попереку походить зі стегон, тож його треба полегшити.

Її пальці з твердими кінчиками спробували полегшити його, пощипуючи, погладжуючи, проводячи нігтями туди й сюди, створюючи ефект pianissimo.

— Дженні… — затнулася було Александра, згадавши шовковисті дотики дівчини.

— Це не ми робимо зле Дженні, — шепнула їй Зукі.

— ДНК робить Дженні зле, — сказала Джейн. — Кляте ДНК.

За кілька хвилин Александру заколисали так, що вона мало не заснула. До кімнати притупцяв веймаранер Генк зі своїм висолопленим язиком бузкового кольору, і вони взялися за таку гру: Джейн вистелила на ногах Александри два рядочки крекерів, а Генк почав злизувати їх. Тоді вони поклали трохи на спину Александрі, туди, де закінчувалася задерта сорочка. Його язик був шорсткий, мокрий, теплий і дещо липкий, наче великий равлик; він човгався туди-сюди на щораз заново накритому столі з Александриної шкіри. Як і його хазяйка, пес полюбляв хрусткі снеки, але, нарешті нажершись, звів до жінок зачудований погляд і попрохав очима — топазовими кульками з фіолетовою хмаринкою по центру кожної — припинити.

Хай інші церкви в Іствіку переживали безсумнівне падіння відвідуваності під час літнього відродження поклоніння сонцю, служби унітаристів, на які й так мало хто ходив, продовжували відбуватися; насправді ж їх доповнювали курортники з метрополій: мажористі релігійні ліберали в червоних слаксах, лляних куртках, бавовняних сорочках із барвистими візерунками й капелюхах зі стрічками. Ось саме ці, а ще постійні відвідувачі — Неффи, Річард Смітс, Гербі Прінц, Альма Сіфтон, Гомер Перлі і Френні Лавкрафт, молода місіс Ван Горн і відносно новенька в місті Роза Геллібред, без свого чоловіка-агностика, зате з Дон Поланскі як своєю протеже — дуже здивувались, коли, щойно по закінченні слабко виведеного «Крізь ночі сумніву й жалю» (баритон Дерріла Ван Горна додавав хору на балконі скрипучої гармонії), почули слово «зло», яке зірвалося з уст Бренди Парслі. У цьому цнотливому нефі не часто почуєш подібне слово.

Бренда виглядала просто шикарно у відкритій чорній сукні, мереживному жабо й білому шовковому шарфі, її вигоріле на сонці волосся було туго зібране на потилиці, відкриваючи блискуче чоло.

— У світі є зло, і в цьому місті є зло, — дзвінко промовила вона, тоді опустила голос до нижчого, довірливого тону, котрий, однак, доносився до кожного закутка старого неокласичного храму.

У нижніх шибках високих, чистих вікон погойдувалися рожеві мальви; у шибках вище — безхмарний липневий день закликав усіх прикутих до лав у цій білій коробці повиходити надвір, надвір до човнів, на пляж, поля для гольфа, тенісні корти, піти випити «Кривавої Мері» на чиємусь новенькому ґанку з червоного дерева з виглядом на затоку й острів Конанікут. Затока вигравала сонячним промінням, острів виглядав майже незайманим, як у часи, коли його населяли індіанці племені Наррагансетт.

— Ми не любимо використовувати це слово, — пояснила Бренда, вже іншим голосом, як у психіатра, котрий по кількох роках мовчазного слухання нарешті розпочав наставляти. — Нам більше до вподоби такі слова, як «невдача», «нестача», «хибність», «збиток». Ми воліємо думати про зло, як про відсутність чогось хорошого, швидкоплинне потьмяніння його сяйва, тінь, послаблення. Бо ж світ добрий, цього навчили нас Емерсон та Вітмен, Будда й Ісус. Наша безстрашна Анн Гатчінсон вірила в силу милості, на відміну від сили примусу, і — будучи матір’ю п’ятнадцяти дітей і повитухою незліченних і незчисленних сестер — відкинула сексистське, світоненависницьке бостонське духовенство заради своєї віри, віри, в ім’я якої вона зрештою й полягла.

«В останній раз, — думала Дженні Ван Горн, — у мої очі світить ця ясна липнева синь. Мої повіки підіймаються, рогівки пропускають світло, кришталики фокусують його, сітківки й зоровий нерв передають його в мозок. Завтра полюси Землі нахиляться ще на один день у напрямку до серпня й осені, і заструмує вже дещо інший відтінок світла й туману».

Цілий рік, сама того не усвідомлюючи, вона прощалася з кожним сезоном, кожним міжсезонням і переміною погоди, кожним минулим моментом осіннього пломеніння й падолисту, зимових морозів, відблиском сонця на товстій кризі й тим свіжим весняним моментом, коли підсніжники і крокуси починають квітнути серед прим’ятої коричневої трави на тій потаємній ділянці з сонячного боку кам’яної стіни, зігрітої сонцем, як теплим подихом, що коханець лишає на шиї своєї обраниці; вона прощалася, бо сезони більше не проноситимуться повз неї. Дні, що ми проводимо так вільно в поспіху і справах, в юнацьких турботах і радісному дитячому нудьгуванні, «їм дійсно приходить кінець, небо закривається, ніби об’єктив величезного фотоапарата». Від цих думок у Дженні запаморочилось у голові; Ґрета Нефф, відчувши її настрій, поплескала її по коліну і взяла за руку.

— Виступивши назустріч злу у світі, — грандіозно рекла Бренда, дивлячись угору, на чорний балкон з органом, яким уже давно ніхто не користувався, і крихітним хором, — ми спрямували своє обурення на зло, яке в Південно-Східній Азії творять політики-фашисти й деспотичний капіталізм у пошуках шляхів забезпечення й примноження своїх ринків антиекологічних розкошів, доки ми дивилися туди, ми провинилися — так, провинилися, бо провина полягає як в у´пущенні, так і в дóпущенні, — провинилися за те, що не помітили, як зло зростає в іствікських домівках, у наших затишних, напозір спокійних домівках. Особиста невдоволеність і власне розчарування виплекали нещастя з наших забобонів, які наші пращури нарекли огидними, бо й справді вони, — Брендин голос