Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Дерек

Я пам'ятаю, як побачив її вперше. У сірий похмурий день за вікнами забитого коридору університету. З тих, в які не хочеться виходити на вулицю навіть щоб дійти до машини. Але потрібно обов'язково, адже на мене чекає батько і мільйон завдань в офісі, якістю виконання яких він, як і завжди, буде незадоволений.

Додаю кроку, ігноруючи звернені на мене погляди дівчат, їх нудотні посмішки і готовність прибігти на перший поклик до сина Камінського. І раптом цей вихор сяючого каштанового волосся з запахом ягід. Машинально підхоплюю його майже невагому володарку, не даючи впасти на бруднуватий паркет, під вереск інших. Думаю про те, до чого вони винахідливі в способах привернути мою увагу і відчуваю себе ідіотом, що повівся. 

Однак, дівчина дійсно зомліла. Секундна розгубленість і ось я вже перевіряю пульс - він, на щастя є, потім піднімаю її на руки і виношу на повітря. Холоду не відчуваю на відміну від дівча ймовірно, тому, що вона починає ворушитися. Заношу її в медпункт, обережно укладаю під голосіння медсестри на кушетку.

Довгі вії тремтять, дівчисько відкриває очі. Темно-карі, вони з подивом або навіть переляком фокусуються на моєму обличчі. А я дивлюся на неї. Красива. Дуже. Очі великі, губи пухкі, але свої. Я таке вже на раз вирізняю. Ніс трохи завеликий, але це її не псує, а навпаки навіть. Підкреслює рідкісну нині природність краси.

Голос - приємний, хоч і з акцентом. Звідки вона? Росія? Україна? Друге швидше за все. Але в обох варіантах все буде просто - такі ж на все здатні заради однієї тільки ілюзії можливості залишитися жити за бугром, а не повертатися в сумну дійсність рідних країв. «Такі» ... А ця ніфіга подібного. Не така. 

Думав спершу навмисне динамить, щоб ціну набити. Навіть цікаво стало, скільки протримається і що потім попросить за радість володіння. І поки перевіряв загруз по вуха. В її умінні слухати і говорити в потрібний момент потрібні речі, а не прийнятні або ті, які хочеш почути. 

Розумна. Настільки, що і мені іноді з нею поруч бувало ніяково. Порядна. Хоч і танцювала ночами на сцені в гадюшнику, жодного разу ні з ким за бабло не трахалася. Довідки навів - інформація стовідсоткова. Таке взагалі буває? Як виявилося - так, буває. Ось тільки рідко.

Я пам'ятаю, як позбавився від ілюзії, що і у неї є ціна, тільки дещо інша. Зробив, щоб роботу втратила, натомість запропонувавши вважай мрію на блюдечку, а все одно нічого не змінилося. Адже у мене була Елена. Пішов би від неї тоді не замислюючись, але аж надто добре для бізнесу якщо в майбутньому прізвище Камінський виявиться поруч з прізвищем Беднаж... Тоді я не розумів ще, що справа і не в цьому теж.

Я пам'ятаю, як усвідомив, що не хочу спостерігати поряд це розбещене стерво ні за які пряники. Хочу тільки її - Віку. Послав все до такої-то матері і порвав з Еленою і колишнім життям.

Я пам'ятаю, як вперше її поцілував. Випускний. Довгоочікувана свобода від лекцій і семінарів. Вона щиро рада за мене. Така красива з рум'янцем на щоках і волого блискучими очима. Хочу її ... Хоч просто торкнутися не по-дружньому. Ось він - потрібний момент, а мене трясе, ніби це мій перший поцілунок. 

Зважився. А у відповідь історія про нещасну любов до якогось чмошника. Ну дізнався про нього все. Таке. Ділок той ще, треба визнати, але мені все одно не рівня. Та й про Віку стопудово думати забув. Він зміг. Отже і мені треба.

Я пам'ятаю, як намагався забути її. Дні, тижні, місяці. З Еленою, з іншими дівками - однаково безликими і порожніми на тлі тієї єдиної, якій не потрібен. Яка мені не по зубах. Мені? Оце вже ні. 

І я вирішив спробувати знову. Розумів адже, що б'юся головою об кам'яну стіну, але не міг зупинитися.

Я пам'ятаю, як вона погодилася бути зі мною. Пам'ятаю свій тріумф, пам'ятаю феєрверки, коли кінчав з нею. Кожен з них - пам'ятаю. Я ніби розумом пошкодився тоді. Не бачив, не помічав нічого окрім того, чого хотів. А хотів я щоб вона мене покохала. 

О так. Хоч крапельку так само, як я її. Але незабаром зрозумів, що цього так і не відбулося. Вона ніколи не любила мене. Жодної хвилини. Прикидалася - вміло, майстерно, як і все, що робила. І навіть зрозумівши це я не був готовий залишитися без неї. Того що дружина недостатньо, а ось дитина назавжди б прив'язала до мене - чи їй не знати, з ким вона залишиться при розлученні, з огляду на мої зв'язки. 

Однак і тут вона мене обіграла. Я зірвався, а вона пішла. Я приповз до неї, і вона царствено пробачила. Сучка. Безсердечна брехлива сучка. Чого їй не вистачало? Чому я не заслужив трьох проклятих слів з її вуст або хоч відчуття наявності дещиці любові до мене? Адже вона знає. Знає, що може крутити мною як хоче, всього лише перебуваючи поруч натомість, але не робить навіть цього.

Я пам'ятаю, як намагаючись помститися їй помстився собі зруйнувавши те невелике, що між нами ще залишалося. Небагато... Лише втративши її, остаточно втративши, я збагнув, як багато було у мене, коли вона просто була із мною. Коли на дні її темних очей, в тембрі голосу плескалися добрі почуття до мене, коли вона дбала, слухала, говорила. Коли від неї не віяло одним лише крижаним холодом зневаги...

Я пам'ятаю, як зненавидів її. Багато місяців кожен зроблений крок був в ім'я ненависті... В ім'я спраги відчути хоч краплю її жалю про те, що обрала не мене. Це пожирало. Вивертало навиворіт, позбавляло розуму. Змушувало бажати лише одного - знищити її.

Я пам'ятаю, як побачив її в останній раз. У білій сукні, нареченою іншого. Того, кого вона рятувала забувши про себе. Того, за якого вона була готова померти. Гуркіт пострілу досі стоїть у вухах. До сих пір я бачу кров, що заливає це її кляте біле плаття, надіте не для мене. Витікає, немов пісок в годиннику, який відраховує останні секунди до моменту, як мені стане легше.

Але не стало. Не важливо де вона, не важливо з ким, не має значення, чи жива. Я все одно не зможу перестати кохати її. Ось тільки тепер мені не залишилося навіть ненависті, що підтримувала стільки довгих як вічність днів і ночей. Мені залишилася лише низка спогадів. Від неї залишилася лише низка спогадів. Це я зробив так, щоб від неї залишилася лише низка спогадів. Це я її вбив.