Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я хотіла нагадати, що вона сама вирішила опублікувати статтю, але вчасно прикусила язика. Не сказала їй: а я попереджала, що Солари вийдуть сухими з води, адже у видавництві мені це пояснили, тепер нічого жалітися. Та все одно я бачила: вона страждала через те, що помилилася. Протягом тих тижнів вона почувалася приниженою, адже довгий час надавала забагато значення речам, які в ієрархії влади, як виявилося, значили мало: грамотності, письменництву, книжкам. Тепер я розумію, що тільки тоді, уже в зрілому віці, вона нарешті прозріла й позбавилася дитячих мрій та переконань.

Вона зовсім перестала мені допомагати. Усе частіше скидала на мене Тіну, а часом і Дженнаро, змушуючи його сидіти у нас без діла. Я ж зовсім не мала часу через численні зустрічі й геть зашивалася. Одного ранку, коли я попросила її приглянути за дітьми, вона роздратовано відповіла: «Зателефонуй моїй матері, хай вона з ними посидить!» То було щось нове, я набурмосилася, але зробила, як вона сказала. До мене прийшла Нунція, геть поста`ріла, несмілива, залякана, але так само спритна у домашніх справах, як тоді, коли опікувалася нами на Іскії.

Мої старші доньки відразу стали поводитися з нею зверхньо, особливо Деде, яка вже стала підлітком і втратила притаманну їй у дитинстві тактовність. Вона погладшала, обличчя покрилося вуграми, дівчинка сама почувалася негарною, а тому постійно злилася. У нас нерідко спалахували сварки на кшталт:

– Чому ми повинні лишатися з цією бабою? Мені гидко від того, що вона готує нам їжу, ти сама маєш це робити.

– Припини!

– Вона плюється слиною, коли розмовляє! Ти бачила, що в неї зубів немає?

– Не хочу чути більше ні слова, цить!

– Мало того, що нам доводиться жити в цій норі! Тепер іще й цю стару маємо терпіти в домі! Я не хочу, щоб вона тут ночувала, коли тебе немає!

– Деде, я сказала: замовкни!

Ельза теж не відставала від сестри, але діяла інакше. Вона щоразу серйозним тоном починала розмову, нібито мене підтримуючи, а насправді знущалася:

– Вона мені подобається, мамо, ти правильно зробила, що покликала її. Від неї так приємно пахне мертвим тілом.

– Давно не отримувала ляпаса?! Ти не розумієш, що вона може тебе почути?!

Лише Імма відразу полюбила Лілину матір: вона завжди в усьому наслідувала Тіну, навіть у почуттях. Обидві не відходили від Нунції ані на крок, поки літня жінка займалася хатніми справами; обидві кликали її бабусею. Але жінка не дуже лагідно ставилася до Імми. Часом могла погладити по голівці рідну онучку, розчулена її говірливістю та прив’язаністю, а коли названа внучка прагнула її уваги, працювала собі мовчки. Тим часом, як виявилося згодом, вона плекала в душі своє. Наприкінці першого тижня вона спитала у мене, відводячи погляд:

– Лену, ми з тобою не домовилися, скільки ти мені платитимеш.

Я образилася, адже наївно вважала, що вона приходить, бо її попросила дочка. Якби я знала, що доведеться платити, то вибрала б когось молодшого, хто б подобався моїм донькам і від кого я могла б вимагати всього, що мені потрібно. Але стрималася, і ми домовилися про платню. Тільки після цього Нунція трохи повеселішала. Наприкінці навіть почала виправдовуватися: чоловік хворіє, не працює більше, Ліна геть із глузду з’їхала, вигнала з роботи Ріно, у них зовсім немає грошей. Я пробурмотіла у відповідь, що все розумію, попросила бути добрішою з Іммою. Нунція послухалася. Відтоді, балуючи в усьому Тіну, вона час від часу змушувала себе поводитися ласкавіше і з Іммою.

А от з Ліною так і не помирилася. Ні перед приходом до мене, ні після робочого дня в неї не виникало бажання зайти до дочки, хоча саме завдяки їй вона мала роботу. А якщо вони випадково зустрічалися на сходах, то навіть не віталися. Стара жінка втратила притаманну їй колись привітність. Але треба сказати, що з Лілою теж із кожним днем було все важче спілкуватися, її характер ставав нестерпним.

105

Вона постійно сікалася до мене, без причини, зверталася завжди єхидним тоном. Особливо дратувало, коли вона вказувала мені на неувагу до моїх дітей.

– От ти знаєш, що в Деде пішли діла?

– Це вона тобі сказала?

– Авжеж, адже тебе ніколи немає вдома.

– То ти в розмові з дівчинкою теж вживала це слово?

– А як мені ще казати?

– Ну, не так вульгарно.

– А ти чула коли-небудь, як твої діти розмовляють одна з одною? А що вони кажуть про мою матір?

Такі розмови мене дратували. Якщо раніше вона завжди тепло ставилася до Деде, Ельзи та Імми, то тепер за першої нагоди прагнула принизити їх у моїх очах. Наголошувала, що через мої постійні мандри по всій Італії я зовсім не дбала про їхнє виховання, а тому мої діти геть відбилися від рук. Особливо я непокоїлася, коли Ліла звинувачувала мене в тому, що я не помічаю проблем з Іммою.

– А що з нею не так? – запитала я.

– У неї почало сіпатися око.

– Таке рідко трапляється.

– А я бачу це досить часто.

– І що це означає, як ти думаєш?

– Не знаю. Знаю лише, що їй не вистачає батькової любові. Та і в материній вона не впевнена.

Я намагалася не звертати уваги на її слова, але це було нелегко. Я завжди трохи хвилювалася за Імму. Навіть коли вона майже наздогнала у розвитку неймовірно жваву Тіну, я все одно відчувала, що їй чогось не вистачає. Останнім часом я дедалі частіше помічала в ній свої риси, які мені не подобалися. Невпевненість у собі, готовність поступитися власними інтересами через страх не сподобатися, а потім засмучуватися через свою поступливість. Мене б тішило, якби вона успадкувала від Ніно його безсоромну здатність спокушати, його легковажність і життєлюбство. Але цього не сталося. Вдача в Імми була неспокійна, вона мала купу бажань, але приховувала їх, вдаючи, що їй нічого не потрібно. Я казала собі: діти – то плоди випадку, від батька вона не взяла нічого. Але Ліла зі мною не погоджувалася, за будь-якої нагоди залюбки вказувала на схожість малої з Ніно, але не вбачала в цьому нічого доброго, помічаючи лише негативні риси. І завжди повторювала: «Я кажу це не на зло тобі, а тому, що люблю Імму й хвилююся за неї».

Я намагалася знайти якесь розумне пояснення її