Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— А тому що спершу із судна чи з яхти переносять усе добро на барку, потім тим морякам скручують руки і ноги, на шию кожному прив’язують двадцятичотирифунтове ядро, у днищі загарбаного судна пробивають дірку завбільшки з барило, вилазять на палубу і переходять на барку. За десять хвилин судно починає схлипувати, стогнати і помалу занурюється у воду спершу одним боком, потім другим. Воно піднімається. Потім знов опускається і дедалі глибше поринає у воду. Раптом лунає наче гарматний постріл — це повітря проламує палубу. Судно борсається, немов топільник, хляне з кожною хвилиною. Незабаром вода, що не знаходить собі виходу в перегородках, виривається з отворів, буцім якийсь велетенський кашалот пускає з ніздрів водяний струмінь. Аж судно передсмертно харчить, ще раз перевертається і врешті поринає у морську безодню, утворюючи величезний вир: спершу видно кола, потім поверхня вирівнюється, і все зникає. За п’ять хвилин тільки Боже око може знайти на дні те судно.

— Тепер ви розумієте, — усміхнувшись, докинув господар, — чому судно не повертається в порт і чому залога не подає скарги.

Якби Ґаетано розповів усе те передніше, ніж запропонувати полювання на Монте-Крісто, то Франц, певне, подумав би, чи варто вдаватися до такої прогулянки, та вони вже були в дорозі, і він вирішив, що відступати означало б виказати себе боягузом. Він був одним із тих людей, котрі самі не шукають небезпеки, та якщо зіткнуться з нею, то незворушно дивляться їй в очі: то був чоловік твердої волі, що для нього небезпека — мов суперник на дуелі: він угадує всі його порухи. Оцінює його силу, зволікає рівно стільки, щоб звести дух і водночас не здатися боягузом, і, вміючи одним поглядом оцінити всі свої переваги, убиває одним ударом.

— Я проїхав усю Сицилію і Калабрію,  — сказав він, — двічі плавав архіпелагом і жодного разу не зустрічав навіть сліду розбійника чи пірата.

— Та ж я не тому розповів усе це вашій ясновельможності, — відказав Ґаетано, — щоб вас відмовити, ви запитали мене, і я відповів, та й годі.

— Та й правда, любий Ґаетано, і розмова з вами дуже цікава мені. Хочеться послухати вас іще, тож їдьмо на Монте-Крісто.

Тим часом вони хутко рухалися до мети своєї мандрівки, вітер віяв добрячий, і барка йшла зі швидкістю шість чи й сім миль за годину. Мірою того, як вони наближалися до острова, він буцім виростав із моря: у вечірньому небі чітко вимальовувалися, наче ядра в арсеналі, нагромаджені одна на другу скелі, а в шпаринах бескидів червонів верес і зеленіло деревляччя.

Хоч моряки й не виказували тривоги, проте вочевидь вони були насторожі й пильно вдивлялися у дзеркальну гладінь, якою линув човен, і оглядали обрій, де біліли тільки вітрила рибальських човнів, що скидалися на чайок, які гойдаються на гребенях хвиль.

До Монте-Крісто залишалося миль із п’ятнадцять, аж сонце почало спускатися за Корсику, що її гори бовваніли праворуч, упираючись у небо своїми похмурими зубцями, це камінне громаддя, що скидалося на велета Адамстора, загрозливо виростало над морем, гонячи перед собою прозоре світло згасаючої днини: останні промені, сягнувши вершини скелястого конуса, затрималися на мить і спалахнули, мов огненний султан вулкана. Аж пітьма, здіймаючись дедалі вище, поглинула вершину, як передніше поглинула підніжжя, і острів обернувся сірою брилою, що помалу почала чорніти. За півгодини настав непроглядний морок.

На щастя, гребцям той шлях був знайомий: вони вздовж і впоперек знали тосканський архіпелаг, а то Франц не без тривоги дивився би на глибоку пітьму, що огортав човна. Корсика зникла, навіть острів Монте-Крісто несила було побачити, та моряки бачили у пітьмі, мов коти, і стерновий провадив барку упевнено і твердо.

Минуло з годину після заходу сонця, аж Франц помітив по ліву руку, на відстані у чверть милі, якусь темну купу, та обриси її були такі невиразні, що він побоявся насмішити моряків, узявши хмару за тверду землю, і волів мовчати. Раптом на березі зблиснуло яскраве світло: земля могла скидатися на хмару, та вогонь, звісно ж, не був метеоритом.

— Що то за полум’я? — запитав Франц.

— Цитьте! — прошепотів господар барки. — То багаття.

— А ви казали, що острів безлюдний!

— Я казав, що там нема постійних мешканців, та казав і про те, що він служить притулком для перемитників.

— І для піратів!

— І для піратів, — підтвердив Ґаетано, — тим-то я звелів поминути їх: як бачите, багаття позаду нас.

— Та мені здається, — сказав Франц, — що багаття радше має заспокоїти нас, аніж стривожити: якби люди боялися, що їх побачать, то не розклали б вогнища.

— Це ще нічого не означає, — сказав Ґаетано. — У пітьмі ви не можете розгледіти положення острова, а то помітили б, що багаття не можна розгледіти ні з берега, ні з П’янози, а тільки з відкритого моря.

— То ви гадаєте, це вогнище провіщає нам недобре товариство?

— А ось ми дізнаємося, — відказав Ґаетано, не зводячи очей із того земного світила.

— А як ви про це дізнаєтеся?

— А ось побачите.

Ґаетано почав перешіптуватися зі своїми приятелями, і після короткої наради човен тихенько ліг на інший галс і знову подався у зворотному напрямку; за кілька секунд вогонь зник за якоюсь височиною.

Тоді стерновий покерував далі, і маленьке судно помітно наблизилося до острова, аж небавом опинилося від нього за якихось п’ятдесят кроків.

Ґаетано згорнув вітрило, і човен зупинився.

Усе це вчинили у цілковитому мовчанні, втім, відтоді як човен повернув назад, ніхто і слова не промовив.

Ґаетано, що запропонував цю прогулянку, узяв усю відповідальність на себе.

Четверо моряків не спускали з нього очей, тримаючи напоготові весла, щоб налягти на них і сховатися, скориставшись пітьмою, якщо станеться лихо.

Що ж до Франца, то він із відомою вже нам незворушністю оглядав свою зброю. У нього були дві рушниці з двома цівками і карабін, він їх набив, перевірив затравки і почав чекати.

Тим часом Ґаетано скинув куртку і сорочку, підтягнув очкур на шароварах, а оскільки він був босий, то роззуватися йому не довелося. У такому вбранні (чи радше без нього) він плигнув у воду, передніше притуливши палець до вуст, і так обережно поплив до острова, що не чутно було ані однісінького хлюпання. Тільки за світляною стягою, що залишалася за ним на воді, можна було за ним стежити. Незабаром і та стяга зникла. Певне, Ґаетано був уже на березі.

Півгодини ніхто на човні й не поворухнувся, потім од берега простягнулася та сама світляна стяга і почала наближатися. За хвилю Ґаетано був у човні.

— Та й що? — поспиталася хором Франц і моряки.

— Та це іспанські перемитники, і з ними два корсиканські розбишаки.

— А як це корсиканські розбишаки опинилися у товаристві іспанських перемитників?

— Ох, ваша ясновельможносте, — сказав Ґаетано тоном щирого християнського милосердя, — треба ж помагати один одному! Розбійникам часом не з медом доводиться на суходолі від жандармів і карабінерів, от вони і знаходять коло берега човна, а в човні таких добрих людей, як ми оце. Вони просять притулку в наших плавучих оселях. Хіба ж можна не