Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Он як, друже Ґаетано! — усміхнувся Франц. — То й ви заробляєте на хліб перемитництвом?

— Нічого не вдієш, ваша милосте! — сказав Ґаетано з неповторною усмішкою. — Перебиваємося всім потроху, бо треба ж той шмат хліба заробити.

— То ті люди на Монте-Крісто для вас не чужі?

— Та звісно ж, бо ми, моряки, як ті масони: упізнаємо один одного за знаками.

— І, гадаєте, можна спокійно вийти на берег?

— Авжеж, перемитники не злодії.

— А корсиканські розбійники? — запитав Франц, передбачаючи всі можливі небезпеки.

— Не винні вони, що стали розбійниками, — сказав Ґаетано, — винна влада.

— Чому ж?

— Та чому: їх ловлять за те, що вони втерли маку комусь, та й годі, — наче корсиканець не повинен помщатися.

— Що ви розумієте під оцим «утерли маку»? Убити людину? — запитав Франц.

— Знищити ворога, — відказав господар, — то зовсім інша річ.

— Що ж, — сказав Франц, — підемо просити гостинності у перемитників і зарізяк. А приймуть вони нас?

— Авжеж.

— Скільки їх?

— Четверо, ваша ясновельможносте, і два розбишаки, отож шестеро.

— Нас теж шестеро. Якщо ці пани виявляться недобрими, то сили у нас рівні, і ми зможемо упоратися з ними. Отож, вирішили, гайда на Монте-Крісто.

— Добре, ваша ясновельможносте, та ви дозволите нам ужити ще декотрих заходів безпеки?

— Звісно ж, любий мій! Будьте мудрі, як Нестор, і хитрі, мов Улісс. Я не лише дозволяю вам, а навіть прошу про це.

— Гаразд. Тоді цитьте всі! — сказав Ґаетано.

Усі позамовкали.

Такому чоловікові, як Франц, що завжди тверезо дивився на речі, становище видавалося якщо не загрозливим, то принаймні досить ризикованим. Він перебував у відкритому морі, у цілковитій пітьмі, із незнайомими моряками, які не мали ніяких причин бути відданими йому, пречудово знали, що в нього декілька тисяч франків у капшуці, і разів із десять хоч і не заздрісно, та все ж таки з цікавістю розглядали його пречудову зброю. Ще й надто, у супроводі цих людей він приставав до острова, що мав таку набожну назву, та завдяки присутності перемитників і розбишак не обіцяв йому ніякої іншої гостинності, ніж та, що чекала Христа на Голгофі. Та й розповідь про потоплені судна, що вдень видалася йому перебільшеною, тепер, уночі, здавалася правдоподібнішою. Перебуваючи отаким чином у подвійній небезпеці, хоч, може, і надуманій, він пильно стежив за моряками і не випускав рушниці з рук.

Тим часом матроси знову підняли вітрила і подалися тим шляхом, що його вони вже двічі пройшли. Франц, що вже трохи звик до темряви, розрізняв у мороці гранітне громаддя, уздовж якого нечутно линула барка; коли вона обігнула ріг якогось бескида, він побачив багаття, що палало ще яскравіше, ніж раніше, і декількох людей, що сиділи довкола нього.

Відблиски вогню падали кроків на сто у море. Ґаетано пройшов повз освітлений простір, намагаючись усе ж таки, щоб човен не потрапив у світляну стягу, а потім, коли барка опинилася якраз напроти багаття, він повернув її простісінько до вогнища і сміливо ввійшов ув освітлене коло, завівши рибальську пісню, що її приспів відразу ж підхопили моряки.

Тільки пролунали перші звуки тієї пісні, люди біля багаття повставали, підійшли до причалу й почали вдивлятись у барку, либонь, намагаючись розгледіти її розміри і вгадати її наміри. Незабаром вони, певне, задовольнилися оглядом, і всі, крім одного, що лишився на березі, повернулися до вогнища, де пеклося ціле козеня.

Коли човен підіплив до берега на відстань двадцяти кроків, чоловік, що там стояв, звів рушницю, ніби вартовий під час зустрічі з патрулем, і гукнув сардинським наріччям:

— Хто йде?

Франц незворушно звів обидва курки.

Ґаетано обмінявся з тим чоловіком кількома словами, з-поміж яких Франц нічого не втямив, хоч ішлося, мабуть, про нього.

— Ваша ясновельможність зволить назватися чи ви бажаєте не називати свого імені? — поспитався Ґаетано.

— Моє ім’я нічого нікому не скаже. — відповів Франц. — Поясніть їм просто, що я француз і мандрую задля своєї втіхи.

Коли Ґаетано передав його відповідь, вартовий щось звелів одному з тих, що сиділи коло багаття, і той відразу ж підвівся і зник поміж скелями.

Усі мовчали. Кожен, мабуть, цікавився своїм ділом: Франц висадкою на острів, моряки — вітрилами, перемитники — козеням, та хоч усе виглядало мирно, усі потихеньку наглядали одні за одними.

Чоловік, що пішов ото, повернувся, проте з протилежного боку від того, куди він подався було, потім кивнув чатовому, той обернувся до барки і промовив одне слово:

— S’accomodi.

Італійське «s’accomodi» не перекладається. Воно означає заразом «будь ласка, увійдіть, ласкаво просимо, будьте як удома, ви тут господар». Це скидається на турецьку фразу в Мольєра, що так дивувала міщанина-шляхтича кількістю тих понять, що містилися в ній.

Матроси не змусили себе припрошувати, разів чотири махнули веслами і пристали до берега. Ґаетано плигнув на землю, тихо перекинувся словом із вартовим, один за одним повилазили з барки моряки, потім настала і Францова черга.

Одну свою рушницю він повісив через плече, друга була в Ґаетано, матрос ніс карабін. Убраний він був із вишуканістю дженджика, змішаною з недбалістю маляра, тож це не викликало в господарів ніяких підозр, а отже, і осторог.

Човна припнули до берега і подалися на пошуки зручного місця для ночівлі, та, либонь, їхній напрямок не припав до вподоби чатовому, бо він гукнув Ґаетано:

— Ні, не туди!

Ґаетано щось пробурмотів і, не сперечаючись, подався у протилежний бік, а два матроси тим часом запалили смолоскипи від багаття.

Пройшовши кроків із тридцять, вони зупинилися на майданчику, довкола якого у скелях були вирубані примітивні сідала, що скидалися на халабуди, де можна було вартувати навсидячки. Довкола на вузьких смужках родючої землі росли падуби і густі миртові запусти. Франц опустив смолоскип і, вгледівши купки попелу, зрозумів, що не він перший оцінив зручність цієї місцини і що вона, певне, слугувала звичним притулком для мандрівних відвідувачів острова Монте-Крісто.

Якихось незвичайних подій він уже не чекав. Тільки він ступнув на берег і впевнився якщо не в приязному, то принаймні в байдужному гуморі господарів, його неспокій розвіявся і запах козеняти, що пеклося на багатті, нагадав йому про те, що він голодний.

Він сказав про це Ґаетано, і той відповів, що вечеря — це найпростіше діло, адже у човні в них є хліб, вино, шість куріпок, а вогонь поруч.

— Утім, — докинув він, — якщо вашій ясновельможності так сподобався запах козеняти, то я можу запропонувати нашим сусідам двох куріпок за кусень печені.

— Чудово, Ґаетано, чудово, — сказав Франц, — у вас просто-таки природний талант провадити перемовини.

Тим часом матроси нарвали вересу, наламали дубового та миртового галуззя і розклали чималеньке багаття.

Ухлинаючи запах печені, Франц нетерпляче очікував повернення