Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Які звістки? — запитав він. — Вони не згодні?

— Навпаки, — відказав Ґаетано, — дізнавшись, що ви француз, їхній ватажок запрошує вас повечеряти з ним.

— Він дуже люб’язний, — сказав Франц, — і я не бачу причини, щоб відмовлятися, тим паче що я теж докладаю до вечері свій шмат.

— Не в тім річ: у нього їжі вистачає, навіть більше ніж достатньо цього добра, та він може вітати вас у себе лише за одної дуже дивної умови.

— Вітати в себе? — перепитав молодик. — Він що ж, побудував собі дім?

— Ні, але в нього є дуже зручна оселя, принаймні таке кажуть.

— То ви знаєте цього ватажка?

— Чув про нього.

— Добре чи погане?

— І те, і те.

— А нехай йому! І яка ж та умова?

— Дозволити собі зав’язати очі і зняти пов’язку лише тоді, коли він сам скаже.

Франц намагався прочитати в Ґаетанових очах, що ж ховається за тією пропозицією.

— Так, так, — відказав той, вгадуючи його думки, — я й сам розумію, що тут треба помізкувати.

— А як ви учинили б на моєму місці?

— Мені втрачати нема чого, я пішов би.

— Ви погодилися б на запрошення?

— Авжеж, бодай із цікавості.

— А в нього можна побачити щось цікаве?

— Послухайте, — пошепки сказав Ґаетано, — не знаю лишень, чи правда це...

Він роззирнувся, щоб хтось не підслухав.

— А що кажуть?

— Кажуть, він живе у підземеллі, поруч із яким палац Пітті геть нічого не вартий.

— Ви марите? — сідаючи, поспитав Франц.

— Ні, не марю, — наполягав Ґаетано, — це щира правда. Кама, стерник «Святого Фердинанда», був там якось і вийшов звідтіля геть приголомшений, казав, такі скарби тільки в казках бувають.

— Ти ба! А ви знаєте, що такими словами ви змусите мене спуститися до печери Алі-Баби?

— Я повторюю вашій ясновельможності лише те, що сам чув.

— То ви радите мені погодитися?

— Цього я не кажу. Як вашій ясновельможності буде завгодно. Не зважуюся радити в такому випадку.

Франц подумав трохи, зміркував, що такий багатій не стане зазіхати на його кілька тисяч франків, і, вгледівши за всім цим тільки пречудову вечерю, вирішив іти. Ґаетано пішов, щоб передати його відповідь.

Та, як ми вже казали, Франц був передбачливий, тож захотів більше дізнатися про того дивного і таємничого пана. Він обернувся до моряка, що під час його розмови з Ґаетано скуб куріпок із таким поважним виглядом, наче пишався тим ділом, і запитав, на чому ж припливли ті люди, якщо ніде не видно ні човна, ні сперонари, ні тартани.

— Дарма, — відказав моряк. — Я знаю їхнє судно.

— І гарне судно?

— Бажаю вашій ясновельможності такого самого, щоб об’їхати довкола світу.

— І велике воно?

— Тонн на сто. Утім, це судно на любителя, це яхта, як ото кажуть англійці, але така міцна, що витерпить будь-яку бурю.

— Де ж його побудували?

— Хтозна, либонь, у Генуї.

— Як же оце, — провадив Франц, — ватажок перемитників не боїться замовляти собі яхту в генуезькому порту?

— Я не казав, що господар яхти перемитник, — відказав моряк.

— Таж Ґаетано ніби каже таке.

— Ґаетано бачив залогу здалеку і ні з ким не балакав поміж ними.

— Але якщо цей чоловік не ватажок перемитників, то хто він?

— Багатий дука, що мандрує задля своєї втіхи.

«Певне, якась дуже таємнича особа, — подумав собі Франц, — якщо всі кажуть про неї по-різному».

— А як його звати?

— Коли його питають таке, він каже, що звати його Синдбад-Мореплавець. Та сумніваюся, що це справжнє його ім’я.

— Синдбад-Мореплавець?

— Ага.

— А де живе цей дука?

— У морі.

— Звідки він?

— Хтозна.

— Бачили ви його бодай раз?

— Бувало.

— Який він з обличчя?

— Самі побачите, ваша ясновельможносте.

— А де він мене прийматиме?

— Напевне, у тому підземному палаці, що про нього вам казав Ґаетано.

— І ви ніколи не намагалися промкнутися в той зачарований палац?

— Ще б пак, ваша милість, — відказав моряк, — ще й не раз, та все було марно: ми обшукали всеньку печеру і не знайшли навіть вузенької лазівки. Та й кажуть, що двері відмикаються не ключем, а чарівним словом.

— Ні, — прошепотів Франц, — я таки потрапив у казку з «Тисячі й одної ночі».

— Його ясновельможність чекає вас, — озвався за його спиною голос, у якому він упізнав голос вартового.

Його супроводжували два матроси із яхтової залоги.

Франц замість відповіді вийняв із кишені носову хустинку і дав її вартовому.

Йому мовчки зав’язали очі, причому дуже ретельно, певне, остерігалися якогось обману з його боку, потім запропонували присягнутися, що він нізащо не буде намагатися скинути ту пов’язку.

Франц заприсягнувся.

Тоді моряки взяли його попід руки і попровадили, а вартовий подався вперед.

Кроків за тридцять, зі смаковитого запаху печені, він здогадався, що його провадять коло багаття, потім його провели ще кроків із тридцять, певне, у тому напрямку, яким заборонили йти Ґаетано, і тепер та заборона стала йому зрозуміла. Незабаром повітря змінилося, і Франц збагнув, що увійшов під землю. За декілька секунд ходи він почув легенький тріск, і на нього дихнуло запахущим теплом, аж він відчув, що ноги ступають м’якеньким килимом, і провідники випустили його руки. Запала тиша, і чийсь голос промовив бездоганною французькою мовою, хоч і з чужинною вимовою:

— Ласкаво прошу, тепер можете скинути пов’язку.

Звісно ж, Франц не змусив себе просити двічі, скинув хустинку і побачив перед собою чоловіка років сорока, у туніському вбранні, тобто у червоній шапочці з блакитною китицею, у чорній суконній камізельці, гаптованій золотом, у широких яскраво-шарлатових шароварах, такої ж барви панчохах, теж гаптованих золотими нитками, і жовтих черевиках. Підперезаний він був кашміровою шаллю, за нею стирчав невеличкий кривий кинджал.

Попри мертвотну блідість, обличчя його вражало красою, очі були жваві й пронизливі, проста лінія носа, що майже зливалася із чолом, нагадувала про чистоту грецького типу, а зуби, білі мов перлини, в облямівці чорних вусів сліпуче блищали.

Та блідість того обличчя була неприродна, ніби той чоловік довгі роки перебував у могилі, і барви життя вже не могли повернутися до нього.

Він був не дуже високий на зріст, але добре збудований, і, як у всіх південців, руки й ноги в нього були малі.

Та найдужче вразила Франца, що взяв Ґаетанову розповідь за байку, розкішна обстановка.

Уся кімната була оббита пурпуровим турецьким шовком, гаптованим золотим квіттям. У ніші стояв широкий диван, над яким висіло арабське оружжя в золотих піхвах, з руків’ями, що були інкрустовані шляхетним камінням, зі стелі спускалася гарна лампа з венеційського скла, а ноги по кісточки потопали в турецькому килимі. Двері, якими увійшов Франц, затуляли штори, так само як і другі двері, що провадили до сусідньої кімнати, певне, яскраво освітленої.

Господар не заважав Францові дивитися, та сам відповідав