Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Каратель?
Я кивнув головою.
— Як же ж вам удалося втекти від нього?
— Встиг вистрілити першим і вбити його.
— Бойового андроїда? З чого? — хмикнув Возген. — З рогатки?
Цей допит починав дратувати, але якщо я хотів виконати завдання системи, треба було завойовувати довіру щирістю, а не ставати в позу.
— Біля тіла сержанта Ха-Ксін я знайшов не тільки розбитий дрон. Там був ще легкий бластер та генератор силового поля.
— Не зрозумів?! — Возген глянув на бійців. — Ви що, не обшукали труп?
— Ми думали, його обмацали на даху… — відповів один із них. «Олег Хомин. Сержант»
— Думали вони. Хантер звалився вниз, відкинутий пострілами. Як ми його могли обшукати?
— А звідки ми знали? — Огризнувся Хомин. — Спершу тіло впало. Потім надійшла команда: максимально швидко сховати труп. Ніколи було возитися. Там і так тільки одне підвальне вікно виявилося без ґрат.
— Проїхали, — махнув рукою Возген. — Чого вже тепер.
Потім глянув на мене.
— А тебе хто навчив із бластера стріляти?
— Майор Кардаш. В школі. На ЗВП. По картинках... Та й складного там нічого немає. Той самий пістолет. Ну, і пощастило, мабуть. Андроїд не чекав на напад. Навіть силове поле не увімкнув.
— Так… — погодився Возген. — Справді, пощастило. За часів активного опору за знищення бойового андроїда до нагороди представляли. А рядовому складу без розмов личка падала. Гаразд, із цим розібралися. Розказуй далі.
— Так, загалом, і все. Знизу піднімалася ціла зірка карателів. Вже готові до бою. А на даху стояв флаєр, у ньому ми й сховалися.
— Це як? — знову здивувався Возген. — Ха-Ксін, тільки-но вийшов назовні, як одразу зачинив дверцята флаєра. Я це добре пам’ятаю.
— Я не встиг сказати… — дістав ключ-ідентифікатор і поклав на прилавок. — Це також було на трупі.
— Ну, ви й олені… — похитав головою координатор, дивлячись на бійців, які посилено вдавали, що їх тут немає. — І це еліта... Трясця… Так, хто в армії служив, той у цирку не сміється.
— Загалом, притиснув оцю штуку до корпусу, двері й відчинилися.
— І карателі навіть не оглянули флаєра?
— Не встигли. Він полетів.
— Сам?
Я трохи помовчав, вибираючи варіант відповіді. Розкривати свої вміння не хотілося. Все ж таки ми не були друзями. А більш-менш правдоподібна версія не витанцьовувалася. І тоді я просто знизав плечима.
— Ну так. Я ж не розумію мови Хантера. Тільки алфавіт знаю. А там усередині все по-їхньому написано. В цей час на даху з'явився каратель із двома дронами і попрямував у наш бік.
— Я дуже злякалась! — вирішила допомогти мені Сашка, зворушливо кліпаючи віями. — Він такий страшний. Просто жах…
Дівчина дуже вчасно відвернула загальну увагу, і я, щоб не заплутатися у свідченнях, звернув тему.
— Угу. Вони рушили до нас... А флаєр затремтів, піднісся в повітря і полетів.
— І що, у вас не стріляли?
— Ні. Я думаю, система «свій-чужий» спрацювала. Лише дрон переслідував. У бластері був ще один заряд, і я вистрілив. Здається, знову влучив. Принаймні дрон відвалив. Ну, а ми, користуючись тим, що флаєр летів повільно і низько, щойно опинилися над підходящою купою сміття, вистрибнули.
— Фантастика. Геть, як у книжці.
— Угу. Тільки читати не так страшно.
— Я навіть верещала… — оголосила всім Сашка. — А ще коліно забила. Лео як крикне: «Скачи!», а в мене ноги ватяні.
— Та вже, — кивнув Возген, дістав з-під прилавка ще одне морозиво і підсунув його дівчині. Чи щоб утішити, чи бажаючи заткнути рота. — Пригода. А де бластер?
— Випустив, коли стрибав, — розвів я руками. — Шукав, звісно. Але хіба в такій купі сміття щось знайдеш?
— Шкода…
— У ньому все одно заряди закінчилися… — і щоб уникнути подальших розпитувань, попросив сам: — Візьміть мене з собою. Ви ж із Опору, так? Ви не сумнівайтеся, знадоблюся… Зброю маю. І ще дещо знайдеться… — пірнув у інвентар і виклав перед собою Глок-17, а поруч поставив банку свинячої тушонки.
— Цікаво дівки танцюють… — Возген узяв банку, подивився на етикетку і свиснув. — Звідки?
— І розповім, і покажу. Але спершу ви своє слово скажіть.
— Гаразд, — не дуже довго й роздумуючи, кивнув координатор. — Хлопець ти геройський, головатий. Та й вибір у нас невеликий. Або убити вас, щоб зберегти таємницю. Або до себе прийняти.
— Вбити?.. — пискнула Сашка.
— Це жарт такий, — погладив я її заспокійливо по руці. — Ніхто нас не вбиватиме. Просто дають відчути серйозність та важливість моменту. Ну, і перевіряють заразом. Не варто... Після того, як ми знищили андроїда, нам треба дуже добре сховатися. А без допомоги це дуже складно. Тому пропоную угоду. Ми допоможемо Опору, щоб ви там не задумали. А потім ви допоможете нам сховатися. Гроші не проблема, а ось документи, щоб перебратися в центральну частину, або в інше місто — нам самим не дістати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження-1, Кулик Степан», після закриття браузера.