Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

коли відраза, яку він попервах відчував, минула, йому стало доволі тепло й затишно, хоча його досі гнітили деякі недобрі передчуття: він однаково тривожився і за Берлінґейма, і за себе, бо йому таки й справді почало здаватися, що його друг вскочив у халепу з капітанами піратів. Вирішивши підбадьорити себе думками про щось приємніше (і водночас борючись з дрімотою, яку той відносний затишок одразу почав на нього наганяти), Ебенезер знову звернувся до тієї сторінки у своєму нотатнику, де був записаний його чотиривірш про «Посейдон». І хоча він ніколи на власні очі не бачив це судно, однак, дещо порозмисливши, доточив до першого катрена другий, у якому відверто назвав його:Шляхетний од корми до рей, Як і в Гомера — тьма людей. Давніш на схід у Трою вплав, Тепер на МЕРІЛЕНД курс взяв.

Звідкіля йому вже не становило великого клопоту віддати належне капітану й команді корабля, хоча, по правді сказати, окрім Берлінґейма і тих жахливих капітанів-піратів, йому ніколи в житті не доводилося зустрічатися з моряками. Віддавшись цілковито на волю музи й відкинувши катрени на користь стансів, що більш личило епічній формі, він продовжив записувати:

Солоний Бог, наш Капітан, Він ходить за Станом, мов пан, Накази в Небо вмить летять, На Щоглах Моряки сидять, Вітрила тягнуть вгору й вниз: Вітри і Бурі їм — каприз. Шляхетно Рід Тритонів цей В Атлантики глядить Лице. Вас, хто зневажив Шторм, Приплив, Бог й Альбіон благословив!

Немов у якомусь мареві, він побачив себе на борту «Посейдона» у сухих плюндрах і теплому одязі, а свій скарб — у безпеці, схований на нижній палубі. Небо супокійне. Легенький вітерець повіває зі сходу, збиваючи баранці на гребнях морських хвиль, на яких виблискують сонячні промені, і загрожує зірвати його капелюха та капелюхи статечних джентльменів, разом із якими він, ведучи сердечну розмову, стоїть на юті, роздмухуючи у люльках, напханих добрим тютюном, жарини, які змінюють свій колір від червоного до жовтого. Із якою грацією наввипередки лізуть угору матроси, щоб розіпнути вітрила! Яким хором віддається йому звук якоря, піднятого з дна морського, що з нього краплинами стікає вода, і могутній корабель вирушає в путь! Джентльмени тримають свої капелюхи, дивлячись униз на хвилі, що збивають піну під бушпритом, і вгору на морських птахів, що кружляють вдалечині над доками, примружують від сонця і водяних бризок очі й сміються в захопленні від спритності матросів, що деруться на щогли. Аж ось і стюард ввічливо подає знизу знак, і всі разом веселим гуртом ідуть обідати в каюту капітана. Ебенезер сідає праворуч від цього достойника, і жоден з присутніх не може зрівнятися з ним у дотепності й апетиті. Але яке ж бо частування розкладено поперед ними! Вмочивши перо в чорнила, він написав:

А що ж веселий Люд наш їв, У МЕРІЛЕНД поки там плив? Ніде таких розкішних Страв Морський наш Голод не стрічав, Юпітера й Юнони Рід Не мав такого на обід.

Можна було б ще багато чого сказати, але й сам процес висловлювання думки був не менш солодким, ніж це, подібне на сон видіння, і такою глибокою була його втома, що йому ледве стачило сил підписатися за звичкою Е. К., Джент, Пт & Лт Мду, перш ніж його очі склепило остаточно, і він, клюнувши носом, запав у сон.

Здавалося, він спав лише якусь хвилину, але, прокинувшись від того, що конюх заводив до стайні коня, він з тривогою зауважив, що сонце вже тулилося до небосхилу; прямокутник світла від дверного отвору простягнувся майже до того самого місця, де він сидів. Ебенезер стрімко підскочив і, згадавши, що він напівоголений, підхопив добрячий віхоть сіна, щоб себе прикрити.

— Нужник на протилежній стороні подвір'я, сер, — сказав хлоп, вочевидь, нітрохи тим не здивований, — проте маю визнати, що й там не набагато приємніше, ніж у цій стайні.

— Ні, ти мене не так зрозумів, хлопче… Але менше з тим. Бачиш, отамо на мотузці висять спідні й плюндри? Чи не зробив би ти мені ласку подивитися, чи висохли вони, і якщо висохли, то принеси їх негайно сюди, бо ж я маю ще встигнути на пором до Даунза.

Молодик вчинив, як йому було велено, і невдовзі Ебенезер, залишивши нарешті стайню, щодуху помчав до пришибу, намагаючись помітити на бігу Берлінґейма чи двох капітанів-піратів, до чиїх пазурів, як він боявся, потрапив його приятель. Коли він, засапавшись, дістався нарешті пришибу, то на свій превеликий жаль, з'ясував, що шлюп уже відплив, а разом з ним відплив і його ладунок, хоча речі Берлінґейма зостались на пірсі на тому ж самому місці, де вони залишили їх уранці. Серце його так і стисло від розпачу.

Якийсь старий моряк сидів поблизу на купі складеної кільцями линви, що належала шлюпові, і смоктав свою довгу глиняну люльку.

— Послухайте, сер, чи не скажете ви, коли відплив шлюп?

— Менш ніж пів години тому, — спроквола мовив старий, навіть не завдавши собі клопоту звести очі. — То ще й досі видно.

— Чи не було там серед пасажирів невеличкого на зріст чоловіка, вдягненого… — він був ладен змалювати густого червоного кольору Берлінґеймовий каптан, але вчасно згадав, що його друг змінив своє вбрання — на ім'я Бертран Бертон, мого слуги?

— Такого я не бачив. Жодних слуг я не бачив.

— Але чому ж ви залишили цю скриню тут на березі й відіслали її сусідку? —