Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Я до то' не маю діла, — сказав моряк, знизавши плечима. — Містер Кук, відпливаючи, забрав свою із собою; інший чоловік відплива сьо'дні ввечері на іншому кораблі.

— Містер Кук! — вигукнув Ебенезер. Він ледве не почав доводити, що він і є той самий Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду, але, поміркувавши, вирішив цього не робити; по-перше, пірати й досі могли його розшукувати — і цього старого моряка, не виключено, вони могли для того найняти; і, крім того, Кук — то не таке вже й рідкісне ім'я, і все то може виявитися лише якимось тимчасовим непорозумінням.

— Але ж звісно, — закінчив він, — що то був не Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду?

Але старий ствердно кивнув.

— Еге ж, саме цим джентльменом він і був, отой поетичного штабу чолов'яга.

— От дідько!

— Він був одягнений у такі самі чорні плюндри, як у вас, — доброхіть підказав моряк, — і в каптан червоного кольору — не найчистіший, варт сказати, як то мало б личити його посаді.

— Берлінґейм! — від несподіванки поет аж роззявив рота.

— Нє-є, то був Кук. Схоже, що поет якийсь — мав плисти на «Посейдоні».

Ебенезер ніяк не міг того збагнути.

— Тоді послухайте, — з острахом запитав він, і слова йому давалися непросто, — а хто ж то має бути той другий джентльмен, власник цієї скрині, який повинен відплисти на іншому кораблі?

Старий затягнувся люлькою.

— Вдягнений він був не як джентльмен, — нарешті вимовив він, — та й лицем на джентльмена не був схожий — воно радше обвітрене й пропечене сонцем, як у моряка. Інші звали його Капітан, та й він їх звав так само.

Ебенезер пополотнів.

— Часом не капітан Слай? — запитав він перелякано.

— Еге ж, тепера, як ви вже ото згадали, — сказав старий, — то й я пригадую, що там межи ними був такий собі капітан Слай.

— А Скеррі також там був?

— Еге ж, і Слай, і Скеррі були тут, схожі, мов два близнюки. Вони та ще третій джентльмен підійшли, розшукуючи того джентльмена-поета лише п'ять хвилин по тому, як він одплив, ото так само, як і ви, пане, підійшли, розшукуючи їх. Але далі найближчого шинка вони не відійшли, тож, певно, там за келишком рому ви й зможете їх знайти.

Ебенезер мимоволі вигукнув:

— Крий Боже! — і з жахом подивився на протилежний бік вулиці.

Старий знову стиснув плечима і сплюнув у воду гавані.

— Либонь, на березі й можна здибати товариство пристойніше, ніж моряки, — визнав він, — але щоб воно було веселіше… Ну, годі! — урвав він себе. — Вам лише варто прочитати на ладунку його ім'я, хвилин десять тому він його там написав. Я ж бо в грамоті не битий, бо інакше й сам би здогадався зробити теє раніше.

Ебенезер негайно ж оглянув скриню свого приятеля і на одній ручці знайшов приторочений клаптик картону з написом: Кап Дж Куд.

— Бути того не може! — і ноги в нього підкосилися; він мусив негайно присісти на скриню, бо інакше знову зганьбив би свої спідні, які ледь висохли. — Благаю, скажіть мені, що це не Чорний Джон Куд!

— Чорний він там чи білий, Джон чи Джим, але то був Куд, — підтвердив той. — Капітан Слай, капітан Скеррі й капітан Куд. Вони отамо у «Володарі морів».

Раптом Ебенезер зрозумів усе, хоча це розуміння і не дуже-то погамувало його страх: Берлінґейм, довідавшись у стайні від Ебенезера про піратів і про те, на кого вони полюють, десь тут, поблизу таверни усе ж таки їх вистежив, а, можливо, і самого Куда, й одразу втямив, що проти його опікуванця намишляють щось зле, бо ж як Лауреат, призначений на цю посаду лордом Балтимором, він був потужним, ба навіть потенційно смертельним ворогом для їхніх зрадецьких намірів, для викриття яких існує мало засобів, що були б кращі од гострих, як лезо меча, гудібрастичних віршів. Чи ж можна було б вчинити шляхетніше, чи є ще щось, що більше відповідало б духу відданого опікування, аніж, перевдягнувшись назад у свій одяг, оголосити себе Лауреатом (оскільки було ясно, що вони не знали своєї жертви в обличчя) і збити їх зі сліду, сівши, вочевидь, на шлюп, перед цим завантаживши і скриню, і весь скарб, і відплисти на «Посейдон»? Ця штука була гідна одваги та винахідливості його друга: пригода, що не поступиться його втечі від пірата Томаса Паунда або ж тому трапунку, коли він перехопив листи у Бенджамена Ріко! Крім того, він вчинив те, ризикуючи втратити власні речі, які Куд, схоже, привласнив собі. Поетові потеплішало на серці: турбота, відвага і самозречення друга його зворушили, й очі йому зволожилися.

— І тільки подумати, — міркував він, — що весь той час, перебуваючи в безпеці під прихистком стайні, я мав щодо нього сумніви!

Дуже добре, вирішив поет: він доведе, що гідний такої турботи й уваги.

— А як же ви дозволили, щоб Куд заявив свої права на мою скриню? — запитав він старого моряка, який уже повернувся до люльки та своїх роздумів.

— На твою, пане, скриню?

— На мою скриню! Чи ви ще й сліпий, крім того, що неписьменний, якщо не побачили мене й Лауреата сьогодні вранці, коли ми вивантажували наші скрині з карети, що прибула з Лондона?

— Дідько! Мені про те нічо' не відомо, — заявив старий. — То мій Джозеф кермує шлюпом, мій син Джозеф, а я ту' пильную на пришибі, поки він не повернеться.

— І залишаєте скрині своїх клієнтів без нагляду, щоб будь-який шахрай міг прибрати їх собі? Що й казати, гарний із вас перевізник, і з вашого Джозефа теж, присяй-бо! Тому лайдаку Джону Куду навіть не потрібно завдавати собі зайвого клопоту ошуканством, адже за вашої помочі він грабує серед білого дня, прикриваючись вами! Ось я викличу шерифа!

— Ні, послухайте, пане! — вигукнув той. — Мій хлопець про те нічо' не знав, присягаю, а я й гадки не мав допомагати якомусь злодію! Оті веселі капітани прийшли сюди всі такі поважні та зухвалі, як не знаю хто, і запитали про отого поетичного штабу джентльмена, і