Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Лише коли припиняється дія морфіну. Але я намагаюся цього не допускати, — Чарльз із зусиллям спромігся на посмішку, — але мені вже набагато краще. Я дивлюся на це з позитивного боку. Тепер мені не доведеться виправдовуватися, чому я не навчився грати на фортепіано.

Елайза зітхнула.

— Це не смішно, любий.

— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо я трохи побуду зі своїми друзями? Таке відчуття, що я не бачив їх цілу вічність.

— Уважатимемо це ознакою твого одужання, — вона підвелася. — Я невдовзі провідаю тебе, любий.

Чарльз почекав, доки матір вийшла з кімнати, а тоді роздратовано зітхнув.

— Боже, вона не дає мені дихнути!

— Ти справді почуваєшся краще? — спитав Норріс.

— Мій дядечко каже, що всі ознаки добрі. У мене не було лихоманки з вівторка. Сьогодні зранку мене оглядав доктор С’ювол. Сказав, що задоволений раною, — він поглянув на свою забинтовану руку і додав, — він урятував мені життя.

При згадці імені доктора С’ювола ані Норріс, ані Венделл не промовили жодного слова.

— А тепер, — сказав сяючий Чарльз і подивився на друзів, — розкажіть мені всі новини. Що трапилось останнім часом?

— Нам бракувало тебе на заняттях.

— Зомлілого Чарлі? Не дивно, що ви всі скучили за мною. Хто завгодно матиме блискучий вигляд у порівнянні зі мною.

— У тебе є безліч часу для навчання, поки ти лежиш у цьому ліжку, — сказав Венделл. — Коли повернешся до коледжу, ти будеш найбільш блискучим поміж нас.

— Ти ж знаєш, що я не повернусь.

— Звісно, повернешся.

— Венделле, — тихо сказав Норріс, — краще бути відвертими, ти не вважаєш?

— Справді. Це все на краще, — сказав Чарльз, — я ніколи не уявляв себе лікарем. Усі це знають. Я не маю ані таланту, ані зацікавленості. Це завжди були лише сподівання мого дядечка, його очікування. Я не такий, як ви. Ви щасливі, бо завжди твердо знали, ким хочете бути.

— А ким ти хочеш бути, Чарлі? — спитав Норріс.

— Спитай Венделла. Він знає, — Чарльз указав на свого друга дитинства. — Ми обидва — члени андоверського літературного клубу. Він не один, у кого є схильність народжувати поетичні рядки.

Норріс здивовано посміхнувся.

— Ти хочеш бути поетом?

— Мій дядечко раніше цього не схвалював, але тепер йому доведеться. Та й чому б мені не обрати літературний шлях? Подивіться на Джона Грінліфа Віттієра. Його вірші вже мають успіх. А той добродій з Салему, письменник, містер Готорн. Він лише на кілька років старший за мене, але б’юсь об заклад, він скоро зробить собі ім’я. То чому б не піти тим шляхом, до якого я маю схильність? — він подивився на Венделла. — Як ти назвав це колись? Потяг до письменництва?

— П’янке задоволення від письменництва.

— Так, оце воно! П’янке задоволення! — Чарльз зітхнув. — Звісно, цим нелегко заробляти на життя.

— Якось упораєшся, — сказав Венделл сухо, оглянувши добре обставлену кімнату. — Не думаю, що тобі варто цим перейматися.

— Проблема полягає в тому, що мій дядечко вважає поезію та прозу просто легковажними розвагами, які не мають реального значення.

Венделл співчуваючи кивнув.

— Мій власний батько каже те ж саме.

— Ти не мав спокуси проігнорувати його? Усе одно обрати літературний шлях?

— Але я не маю заможного дядечка. Мені у будь-якому разі треба стати лікарем. Це годуватиме мене.

— Так, але це ніколи не прогодує мене. Тепер мій дядечко має це прийняти, — він поглянув на куксу, — немає нічого настільки ж нікчемного, як однорукий хірург.

— Ах, інша річ — однорукий поет! Ти будеш найбільш романтичною фігурою.

— Яка леді захоче собі такого? — сумно запитав Чарлі. — Тепер, коли я втратив руку?

Венделл потягнувся і стиснув плече друга.

— Чарлі, послухай мене. Жодна леді, яка варта знайомства, яка варта кохання, не зверне жодної уваги на те, що в тебе немає руки.

Скрип підлоги попередив, що Елайза повертається до кімнати.

— Джентльмени, — сказала вона, — я вважаю, що йому час відпочити.

— Мамо, ми лише розбалакалися.

— Доктор С’ювол сказав, що тобі не можна себе перевантажувати.

— Усе, що я перевантажую — це мій язик.

Венделл підвівся.

— У будь-якому разі нам треба йти.

— Чекайте. Ви так і не сказали, навіщо приходили до мого дядечка.

— О, нічого серйозного. Просто поговорити про справи у Вест-Енді.

— Маєш на увазі Женця? — Чарльз пожвавився. — Я чув, що знайдено тіло доктора Беррі.

Еліза втрутилася:

— Хто тобі сказав?

— Покоївки розмовляли про це.

— Вони не мусили. Я не хочу, аби тебе щось засмучувало.

— Я не засмучений. Я хочу знати новини.

— Не сьогодні, — сказала Елайза, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Твоїм друзям уже час іти.

Вона провела Венделла і Норріса сходами вниз до вхідних дверей. Коли юнаки вийшли надвір, вона сказала:

— Оскільки Чарльз радий вас бачити, я сподіваюся, що наступного разу ви обговорюватимете якісь веселі та безтурботні теми. Сьогодні по обіді тут були Кітті та Гвен Веллівер, і вони буквально залили його кімнату сміхом. Він має чути щасливі розмови, особливо перед Різдвом.

Від безмозких сестер Веллівер? Норріс би краще знепритомнів. Але все, що він сказав, було:

— Ми матимемо це на увазі, місіс Лекевей. На добраніч!

Вони трохи постояли надворі, випускаючи клуби пари від дихання в холодне повітря і спостерігаючи за самотнім вершником, який проскакав повз них. Чоловік втягував голову якомога глибше у свій плащ.

— Ти знаєш, доктор Гренвілл