Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Видатний день, — сказала вона.

— Довго ж ми на нього чекали, — додав Сін.

— Довго, — луною погодилася Наомі.

— Либонь, чудно тобі, що бачиш його знову.

Вона дістала ще одну батарею, перевірила й поклала назад. Схопила іншу. Сін прокашлявся.

— Вибач, — мовив. — Не мав би того казати.

— Та ні, все гаразд, — відказала Наомі. — Авжеж, чудно мені бачити його знову. Останнім часом стільки робила всього, аби далі від нього. І в голову не покладала, що доведеться повернутись.

— Кепські часи.

— Ті? Чи ці?

Сін викашляв смішок і глянув на неї, запитуючи самими очима.

— Ці? Так вони ж є обітований край. Пояс повстав. Сама ж бо знаєш, як воно було раніше. Ти ж не забула, як ми висихали в тріску через постійний брак кисню. Кістки ламалися через завеликі податки на медпрепарати.

— Я це пам’ятаю, — сказала Наомі, але Сін так розійшовся, що вже й не зупинити. Він поставив свій набір і витріщився на неї. Симпатія десь перегоріла в ньому, а в очах палала лють. Ні, не на неї. А на щось більше.

— Та в мене троє небожів померло через те, що корпорації Землі передумали продавати поясанам добрі протиракові препарати. Давали нам якісь помиї, залишки з ганімедівських ферм. От тільки живі люди — це не м’ясо з пробірки. Жодної користі з того шлаку, але кого це цікавить? У дядечка Беннета забрали корабля, бо скінчився дозвіл йому на польоти. Хоч перебував він не в триклятих землян доці, але, бач, не сплатив, то вони захопили корабля, викинули дядечка на Цереру, а його посудину пустили з молотка. А за що ж їм платити? Що, вони захищають нас від піратів? Чи захищають від безсовісних виробників, що продають старі скафандри як нові? Чи вони хоч скривляться, коли нас перестріляють? Коли повбивають?

— Знаю, що не скривляться.

— Вони не потерпали за нас досі, Кісточко. Досі. Бо минуле вже минуло. Сьогодні! — мовив Сін, штрикаючи повітря вказівним пальцем. — Ти стільки літ літала на їхньому боці, й, можливо, не твоя в цьому вина. А що ми не віддавали тобі Філіпіто, то, либонь, завинили перед тобою, еге ж? Але я вже думаю, що ти, стільки переспавши зі своїм земним любчиком, чи не забула, хто ти є? Мо’, ти вже й полюбила їх, землян?

«Ні! — хотіла вона сказати. — Ні, я не забула...» Але навіть промовляючи подумки ці слова, вона не була певна, чи правдиві вони. Так, була колись така дівчина з ось цим ім’ям, що належала до поясан. Що могла б перейнятися люттю, якою палали Сін і Філіп. Був такий час, коли й вона могла б радіти загибелі землян. Але й Джим народився на Землі. Й Еймос. А Алекс із Марса, який, на поясанську-розпоясанську думку, десь є те саме, що й Земля. І хто ж тоді вона? Їхня приручена поясанка? Чужинка? Ні. Вона є щось інше.

І все ж таки, наскільки добре вони її насправді знають? Стільки всього вона ж їм не сказала. А якби й сказала, то що змінилося б?

Зціпивши зуби, Сін свердлив її поглядом. Ну сховала вона очі за завісою своїх кіс — але ж цього недосить. Не тут. І не тепер. Щось та мала вона сказати — слід було якось відреагувати, а то вийде з цього щось мов сповідь. Та й скільки можна брати на себе відповідальність за те, чого ти не обирала. Спробувала уявити, що в такому разі сказав би Джим, але оживити в уяві його образ було мов зачепити відкриту рану. Це, й та її вина, що не відкрила йому свого минулого, й тягар розлуки, й туга за ним, і страх за нього, бо хтозна, що могло спіткати його на Тайко. А чи що діялося з ним ось цієї хвилини, коли вона анічим не годна тому зарадити. Так вона й не дізналася, як у такому випадку вчинив би Джим, не посмівши навіть уявити його собі.

«Гаразд! Уявлю Еймоса. Як вчинив би Еймос?»

Вона зробила глибокий вдих, довгий видих. Відкинула гривку з чола й підвела погляд.

— Гаразд, Сіне. Можна й так, як оце ти, подивитися на речі, — сказала вона, твердо вимовляючи ці слова. — Хіба ні?

Сін закліпав очима. Не таку відповідь він, певне, сподівався почути від неї. Наомі перевірила останню батарею зі свого козуба, поклала на місце й закрила ту ємність. Сін так і стояв, дивлячись на неї й повернувши голову трохи ліворуч. От мов боявся якої витівки від Наомі.

Добре.

Вона кивнула головою на відкритий козуб перед його ногами.

— Перевірятимеш ці? — спитала. — Чи тобі допомогти?

***

Туди ближче до обідньої години атаки начебто скінчились. Але випуски новин не вгамовувались. Наомі сиділа за столом, що, як і все на цьому кораблі, видавався надто знайомим. Сін сидів по праву руку від неї, а по ліву — якась незнайома молода жінка. На її тарілці височіла гора смажених грибів під гострим соусом, як це зазвичай бувало у Рокку. Їла вона одною рукою, поклавши другу на коліна, як це робили й усі інші в приміщенні, та й чудувалася, чи хто-­небудь, оглянувши цю кімнату, виокремив би її як таку, що чимсь не вписується до загальної картини.

На екрані саме прокручували ролик новин зі станції Тайко. Наомі дивилася-слухала, намагаючись не мати у зв’язку з цим жодних почуттів. Коли з’явилася Моніка Стюарт, на неї напав такий страх, природу якого їй годі було самій собі пояснити. Репортерка зробила вступ, але в ньому для Наомі не було нічого нового. Тоді інтерв’юерка обернулася до Фреда Джонсона, що, такий офіційний з виду, сидів навпроти неї. На його обличчі була написана втома. А Наомі не дивилася на нього, лише крайчиком вуха ловила їхню розмову. Натомість пасла очима куточки екрана: чи не зачепить камера й Джима? Поясани навколо Наомі викрикували глузливі запитання, освистували Фреда. Тож вона розчула хіба якісь уривки інтерв’ю.

— Чи гадаєте ви, що саме вас нападники обрали за свою головну мішень?

— Схоже, саме так воно й було.