Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Фред рухався обережно, й камера зосереджувалась на його обличчі. Отже, його поранили, й він це приховував. Десь-колись вона чула, ніби хворі птахи на Землі роблять усе, що тільки можуть, аби не видати іншим птахам, що вони хворі. Всяка видима слабкість неначе запрошувала інших напасти на хворого. У світлі такого порівняння Фред Джонсон видавався вразливим. Можливо, наразі все воно вразливе.

— Нападників затримано, і ми сподіваємось довідатись якнай­швидше, хто ж їх на це кинув.

Чимсь ці слова зачепили її. Знавши Марка, дивно було їй, як це він досі не вискочив із пресрелізом про такий свій славний подвиг. Адже ж хіба не для того затяг він її сюди, аби покрасуватися перед нею, пір’ячко розпустивши?

Та чи й справді так? Адже вони сподівалися, що вона на «Росинанті» прилетить і передасть його їм, і вельми були розчаровані, коли вона цього не зробила. Та чи лише корабля прагнув він запопасти насправді? Чи Джима, насамперед? І вона жахнулась, уявивши, що сталося б, якби вона прибула не сама.

І тоді, от ніби Наомі самою своєю думкою викликала його, Моніка Стюарт закінчила інтерв’ювати полковника Фреда Джонсона, представника ОПА й директора станції Тайко, і звернулася до капітана Джеймса Голдена.

Їй перехопило віддих.

— Я так розумію, що ви працювали тілоохоронцем Фреда Джонсона? — запитала Моніка.

— Так, це правда, — визнав Джим, скорчивши невеличку гримаску. Вочевидь, не надто добре він із цим своїм завданням справувався. — Але справжньої потреби в цьому не було. Ті прихідьки, що проникли до станційної служби безпеки, виявилися дуже малою мен­шістю. Справжня небезпека йому ніколи й не загрожувала.

Він бреше! Наомі відштовхнула тарілку від себе.

— А правда, що реально в них була якась інша ціль? Дехто у своїх звітах розповідає, ніби цей напад був лише прикриттям для чогось іншого... крадіжки чогось?

Джимові очі зблиснули роздратованістю. Цікаво, чи укмітив це й ще хто-небудь, крім неї? Ймовірно, Моніка хотіла заскочити на територію, про яку вони не домовлялись. Або домовились обходити це.

— Мені про таке не доповідали, — сказав Джим. — А з того, що мені відомо, я можу хіба виснувати, що, крім деяких ушкоджень станції, ця спроба перевороту зазнала повного провалу.

Ще одну брехню видав.

— Перемкніть на інший випуск! — заволав хтось. Хор згідливих голосів підтримав крикуна. Хтось обізвав Джима якимсь образливим словом, а Сін кинув швидкий погляд на неї і тут-таки відвернувся. Наомі знову присунула свою тарілку до себе. Гострий соус обпік їй губи, але вона й уваги не звернула. Екран перемкнувся на новий великий випуск про Землю. Репортером був молодик у чорному дощовику. Рухомий рядок повідомив, що він перебуває в місцині, яка називається Порто. Будинки за його спиною були мішаниною старого й нового, а об них усіх билася густа, брудна вода. А на узвишші видніли ряди мішків. Мішків із трупами.

— Це ж він, чи не так?

Вона й незчулась, як Філіп став у неї за спиною, і не знала, скільки він там простояв. Дівчина, що сиділа ліворуч, кивнула йому і втек­ла. Філіп сів на звільнене місце. По краях його вилиць стриміли кущики щетини, чорні на тлі золотаво-брунатної шкіри. Обернувся, щоб глянути на неї, але його очі цілу мить шукали її, от ніби він був п’яний.

— Це був той чоловік, заради якого ти покинула нас? Чи не так?

Сін охнув, неначе від удару. Наомі й не зрозуміла чому. Запитання було таке хибне, сміхота просто.

— Ні. Було не так. Але я дійсно літаю з ним на одному кораблі.

— Він симпатичний, — сказав Філіп. Цікаво, з чийого це він голосу говорить? Ніби й не Марків стиль. — Хотіла сказати щось про те, що ти тут? Хотіла сказати.

Але він так і не договорив початої думки до кінця. І що ж вона бачила в його очах? Жаль? Чи їй тільки примарилось таке, бо хотілося побачити в тих очах щось подібне... Вона не знала, що сказати, як йому відповісти. Мала таке відчуття, ніби існує багато версій її: полонянка, колаборантка, мати, що знайшла свого сина; мати, що покинула його... і всі ж вони говорили різне. Не знала, котра з них є вона справжня. А чи й жодна з них?..

Либонь, це все була таки вона.

— Воліла б я, щоб це було інакше, — мовила вона, ступаючи поміж слів, мовби то були гострі леза. — Але так багато про що можна сказати, хіба ні?

Філіп кивнув головою, опустив погляд. На мить їй видалося, ніби він хотів би зараз підвестись і піти геть, а тільки не знав, чого вона хоче: щоб він іще лишався поруч, а чи щоб пішов?

— Знаєш, то мене зараз там показують, — заявив Філіп. — У випуску новин. То я.

Той репортер був і старший за Філіпа, й мав ширші обличчя та плечі. Якусь мить намагалася знайти схожість між ними двома, а тоді мов у морозильник уступила: збагнула.

— Твоя робота, — сказала вона.

— Мені це піднесли як подарунок, — похвалився Філіп. — Протирадарне покриття на тих скелях? То я вів команду, що його добула. Без моєї участі нічого цього не сталося б.

Так, він хизувався. І кутики його очей, і міцно стулені губи промовляли, як дуже хотів він її вразити. Аби й вона похвалила. Щось схоже на лють закипіло в її душі. На екрані репортер перелічував рятувальні організації й релігійні групи. Людей, що намагались організувати якусь допомогу біженцям. От ніби не всі, хто лишився живий на тій планеті, претендували на статус біженця — не потребували притулку.

— І мені він зробив те саме, — сказала вона. Філіпове обличчя стало німим запитанням. — Батько твій. І мені зробив криваві руки. Зробив мене співучасницею людовбивства. Гадав, либонь, що завдяки цьому легше буде йому контролювати мене.

Не варто було їй це казати. Хлопець скулився, ввібрався у самого себе, мов равлик від солі. Нове повідомлення з екрана: число загиб­лих і пропалих безвісти на Землі перевищило двісті мільйонів душ. Весь камбуз тріумфально заревів.

— І тому ти поїхала геть? — запитав Філіп. — Не могла змиритися з такою роботою?