Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Коридор старого корпусу пахне вогкістю, крейдою і свіжою фарбою. За вікнами — ще холодно, але вже не зимно. Повітря — на межі весни, а місто дихає поспіхом. Люди поспішають у свої теплі дні, у свої пробудження. А Злата, як завжди, — у собі.

— Слухай, Злато… — Аня виринає збоку, ніби з повітря, і хапає її за рукав, — п’ятниця вечір, а ти знову додому з конспектами?

— У мене есе. І ще практикум…

Вона навіть не встигає закінчити, бо Катя, яка насувається ззаду, вже театрально закочує очі.

— Есе зачекає. Тобі треба серед людей. А то скоро розійдешся сама з собою, як парламент з урядом.

— Ми йдемо в “Люмен”, — додає Діана з тією впевненістю, якої вистачило б на оголошення воєнного стану. — І ти йдеш з нами. Без варіантів.

— Дівчата…

— Без “дівчата”, — перебиває Катя й дивиться пильно, — у тебе під очима — нова тінь від Dior. Колекція “Три безсонні ночі”. А в погляді — “остання серія драми, яку ми всі вже перегоріли”.

Злата опускає очі. Хоче заперечити — але не може. Тінь під очима — справжня. І драма справжня. Її особиста. Вона її переглядає щоночі. В голові, на повторі.

— Досить уже себе мучити. “Ден — мудак”, ти це знаєш. І з Алексом — ти сама не можеш вирішити, що з ним. — Катя кидає погляд вбік, ніби там стоїть сам Алекс. — Але, чесно? Ти його доконаєш. Хлопець вже користується твоєю ж палеткою. Може, навіть ділитесь.

Злата сміється. Тихо, коротко. Але щиро. Щось у грудях відтаює, хоч і несміливо.

— Окей… — здається. — Я на півгодинки. Лише кави. Без драми.

— Ага, “лише кави” — це як “тільки подивитись трейлер”. Ти знаєш наші “півгодинки”, — фукає Діана. - Розкажещ, що до чого. Взагалі від рук відбилася.

— Хоч би були сльози, а не твоє “я в нормі”, — додає Катя. — Бо ти, Злато, — головна героїня фільму, який більше ніхто не знімає.

— Ви зговорились? — усміхається Злата. Але в голосі — не образа, а тепло. Цього їй не вистачало. Простого дружнього “розворушити”.

На виході з корпусу Аня нахиляється ближче:

— Серйозно. Це ж не нічний клуб, і не психотерапія. Просто “Люмен”. Там є кава. Є ми. І… можливо, трохи більше.

Злата мовчки киває. Їй хочеться вірити, що це — просто вечір. Але щось усередині тремтить. Як струна перед першим акордом.

Надворі вітер рве з дерев перші нерішучі бруньки, небо — блякло-синє, ніби забуло, що весна має бути яскравою. Але дівчата — як окремий клімат. Вони йдуть гуртом вузьким тротуаром повз старі каштани, сміються, підштовхують одна одну плечем, і навіть асфальт під ногами здається менш сірим.

— Катю, ти знову в своїх бойових берцях? — жартує Діана, коли та трохи згрібає бруд підбором.

— Це не берці, а самовираження. До того ж — ударостійкі. Якраз для пробивання стіни Златиної апатії.

— Гей! — сміється Злата, — мені вже краще. Он — усміхаюсь.

— То не рахується, — каже Аня. — Ти всміхаєшся як вчителька, якій учень тільки що признався в плагіаті.

— Або як людина, яка випадково лайкнула сторіс колишнього о третій ночі, — додає Катя. — З холодним потом і молитвою: “тільки б не побачив”.

— Ого, це зараз було на досвіді? — дістає її Діана, підморгуючи.

— Я — збірний образ страждання. Але стильний.

Дівчата перетинають дорогу, де машини чхають вихлопами, а водії поводяться так, ніби це їхній приватний автодром. Аня простягає руку і зупиняє рух, наче  фея.

— І ти завжди така зібрана? — сміється Злата.

— Та ні. Просто знаю, що ти у своїх думках і можеш вийти під тролейбус, як героїня французької драми. А ми ще не замовили лате.

— Ще й без напису “The end” на спині, — додає Катя.

Злата на мить зупиняється, вдивляється в тріщини асфальту. Але потім зітхає — і крокує далі.

— Добре, що ви мене витягли. Серйозно.

— Ми тебе не витягли, — всміхається Діана, — ми тебе просто повертаємо в кадр. Бо фільм ще триває.

— І хто режисер? — запитує Злата, вже більш живо.

— Ми. Очевидно. А ще — бариста в “Люмені”, бо він щоразу малює на твоїй каві серце.

— Я думала, то просто візерунок такий…

— Він щоразу змінюється. Але не в тебе.

— Ви це все вигадуєте, — хитає головою Злата, але губи видають усмішку, яку вона вже не стримує.

— Ми — вигадуємо, а ти — вже на крок ближче до себе. Колишньої. Або нової. — Аня зупиняється й озирається. — Он “Люмен”. Готова?

Кав’ярня виглядає як тепла домівка посеред бетонного міста. Скло блищить в світлі фар, усередині м’яко жевріють лампи, а на дверях — звична табличка “Відчинено”, як маленьке “все буде добре”.

— Готова, — тихо каже Злата. І заходить.

Всередині пахне корицею, свіжою арабікою й чимось терпким, як глінтвейн з дитинства. У приміщенні тепло. Занадто затишно, як для п’ятниці. Люди сидять тісніше, ніж потрібно для кави, але саме настільки близько, як треба для душі. Вони шепочуть, сміються очима, торкаються — не ховаючись.