Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Гірлянди над головою світяться дрібними зірками — не яскравими, але впертими. Світять, навіть якщо на них ніхто не дивиться.

Злата сідає біля вікна, але так, щоби бачити сцену. Її капучино — з пінкою у формі серця. Вона дивиться, як воно тане, і думає: Може, я теж так — розтану. Потроху. Від тепла. Від музики. Від нього?

Пальці змерзлі. Усередині — ще холодніше. Під шкірою тліє втома. Від рішень, мовчанки, себе самої. Злата тримає чашку глінтвейну, ніби це якась рятівна свічка, і вдихає пари спецій. Кориці, гвоздики, зневіри.

— То як ти з Деном? — Аня обережно обпікається ковтком, зойкає, але не відводить очей.

Злата знизує плечима. Надто мляво, щоб вдавати байдужість.

— Ми... ніяк. Це був кінець. Немає сенсу. — Вона стискає чашку. — Лишилися спогади, які не гріють. І плани на майбутнє, які не здійсняться.

— Це не любов, Злато. Це контракт з депресією, — кривиться Катя. — Його не треба підписувати. Навіть якщо дрібний шрифт — “затишок і стабільність”.

— “Стабільність” із нотками контролю, пасивної агресії і зрад, — бурмоче Діана. — Я таких хлопців уже десь тричі видаляла з Tinder.

— У нас не Tinder був, а заручини, — каже Злата крізь півусмішку.

— Ага. Спільне життя, в якому ти йому готувала і підтримувала, а він читав інструкції, як тебе “виправити”.

Злата сміється. Гірко, але щиро. Бо вони праві. Всі троє. Навіть якщо боляче це чути.

— А Алекс? — тихо запитує Діана, дивлячись на сцену, що поки ще порожня, але вже дихає напругою, як легені перед криком.

Злата мовчить. Потім:

— Він… як ніч після бурі. Тихо. Але ще шумить. Я не знаю, хто він для мене. Але знаю, ким я була поруч із ним. Справжньою. А це, здається, страшніше, ніж просто кохати.

— Бо ти боїшся, що якщо він побачить тебе всю — піде? — запитує Аня, обережно, майже пошепки.

— Ні… — Злата ковтає. Вино вже не гаряче, але горло пече. — Боюся, що залишиться. І побачить, що я — не та, заради якої варто залишатись.

Її голос ламається. Але подруги не сміються. Лиш мовчать. Мовчанням, яке означає: “Ми поруч”.

— Я, наприклад, вважаю, що варта, — каже Катя після паузи. — І якщо він цього не зрозуміє — в мене є список людей, які зрозуміють. Один із них — бариста за стійкою. Злата, він на тебе дивиться, ніби ти — еспресо після тритижневого безсоння.

— А другий — той хлопець з економічного, що лайкає всі твої фото в інсті, навіть ті, де видно лише твою тінь, — додає Діана.

— І третій — це я, — вмикається Аня, — бо я би теж лишилась. Якби я була хлопцем. І менш гетеро.

— Ви божевільні, — хитає головою Злата, але її щоки вже теплі не тільки від напою.

— Так, ми трохи. Але це кращий діагноз, ніж “саморуйнування через токсичні стосунки”, — підморгує Катя. — До речі, про токсичність… Чула, що Лєра з філфаку нарешті кинула того Кирила?

— Нарешті? — зривається Аня. — Та вона ще минулого року казала, що “береться за себе” і “вивчає себе як жінку”. А потім знову бігала за ним.

— І паралельно писала вірші про самотність, — додає Діана. — Я їх лайкала. В них був стиль. Але Кирил переміг поезію.

Злата сміється голосніше. Вперше за довго. Її плечі трохи розслабляються. Її очі не блищать тривогою.

— І ми ще переживаємо через свої драми, — зітхає Злата. — Хоча всі ці люди — ще більший серіал.

— Так і живемо: “Секс у великому місті”, але без сексу, — підсумовує Катя.

Злата всміхається. Цього разу — по-справжньому. Тепло. З вдячністю.

Продовжи — з появою Алекса на сцені, його поглядом, що знаходить Злату серед людей, і з емоціями,розшир і доповни.

А сцена попереду вже не просто дихає. Вона чекає.

І в цю мить — світло на сцені гасне.

Один звук гітари. Налаштування. Тиша.

На сцену виходить Алекс.

Темний светр. Акустична гітара. Волосся розтріпане. У ньому нічого зайвого — крім його присутності.

— Ця пісня — не для всіх. Вона — для однієї, — каже він. І починає грати.

Перші акорди — прості. Як ранок. Як дотик, який ще не став звичкою.

Чекаю тебе — мов тепла після злив,
Коли все мовчить, а всередині — спів.
Твій голос у снах — як дорога додому,
Де серце втомилось, та вірить ще в кому…

Злата не одразу розуміє, що затамувала подих. Капучино давно охололо. Але вона нічого не відчуває — крім нього. Його голосу. Слів. Себе — у кожному рядку.

Це ж про мене?

— Це ж про тебе, так? — шепоче Катя.

— Господи… — Аня витирає сльозу, — він же любить тебе вголос…

Злата тремтить. Але не від страху. Від того, що її вперше — бачать.

Коли пісня закінчується, зал вибухає оплесками. Але вона чує лише одне — як він видихає. Опускає голову. Він не герой. Не зірка. Просто Алекс. Її Алекс.