Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— Іди до нього, — каже Катя. — Або я тебе штовхну.

— Чекає ж… — Діана киває на сцену.

Алекс шукає її поглядом. І коли знаходить — усміхається. Нерішуче, але щиро. Поглядом каже: Будь. Поговорімо.

Злата встає. Її серце — на межі вибуху. Але вона йде. До нього. До сцени. До себе.

А сцена попереду вже не просто дихає.
Вона чекає.

І в цю мить — світло гасне.
Легкий шерех у залі. Хтось нашорошується. Хтось притискає чашку до грудей — ніби серце може втекти.
Один звук гітари. Тихий, немов чужий подих у вухо.
Налаштування. Струни. Пауза. Тиша.

На сцену виходить Алекс.

Темний светр, що сідає по плечах, як ніч на місто.
Акустична гітара.
Розтріпане волосся — як після сну або бурі.
У ньому нічого зайвого — крім його присутності. Вона заповнює простір. Не впевнено. Щиро.

Алекс нахиляється до мікрофона. Його голос трохи хриплий. Але це не сором — це рана, яку він не ховає.

— Ця пісня — не для всіх. Вона — для однієї.

Зала затихає до хрусту в повітрі.
Він починає грати.

Перші акорди — прості.
Як ранок. Як дотик, який ще не став звичкою.
Як правда, сказана вперше.

Чекаю тебе — мов тепла після злив,
Коли все мовчить, а всередині — спів.
Твій голос у снах — як дорога додому,
Де серце втомилось, та вірить ще в кому…

Злата не одразу розуміє, що затамувала подих.
Чашка в руках холодна, пальці — ніби не її. Але їй байдуже. Все навколо — згасає. Є лише він. Його голос — низький, хриплуватий, до болю рідний. Слова — як шрами, які вона впізнає.

Це ж про мене?

— Це ж про тебе, так? — шепоче Катя, майже не дихаючи.
— Господи… — Аня витирає сльозу, — він же любить тебе вголос…

Злата тремтить. Але не від страху.
Від того, що її вперше — бачать.
Якщо любов — це світло в темряві, то вона зараз — в епіцентрі прожектора.
І не тікає.

Я звик до мовчання, до зламаних фраз,
Але твій погляд — як перший раз.
Не обіцяй — просто будь. Просто знай:
У мені є місце, де ти — мій край.

Алекс не кричить.
Не тисне.
Його голос — наче внутрішній монолог, який нарешті вирвався з гортані й ожив. Його очі шукають. Не сцени. Не публіки. Її.

Злата відчуває, як щось у грудях починає танути. Ламатися. Витікати теплом.

Не хочу героїв. Не хочу кінця.
Я просто люблю тебе. Без лиця.
Без фільтрів. Без фраз. Без “назавжди”.
Я просто люблю. І хай буде — “коли”.

Коли пісня закінчується, зал вибухає оплесками.
Дехто кричить його ім’я. Дехто знімає сторіси.
Але Злата чує лише одне — як він видихає. Повільно.
Опускає голову, ніби скидає маску.
Він не герой. Не зірка. Просто Алекс.
Її Алекс.

І серце не питає дозволу — воно вже вибрало.

— Іди до нього, — каже Катя. — Або я тебе штовхну.
— Чекає ж… — Діана киває на сцену. — Дивись, він не зводить з тебе очей.

Алекс справді дивиться.
Його погляд — без захисту. Як двері, які лишили прочиненими навмисно.
І коли він нарешті ловить її очі — усміхається.
Нерішуче, але щиро.
Поглядом каже: Будь. Поговорімо. Не тікай більше.

Злата встає. Її серце — на межі вибуху.
Коліна тремтять. Але вона йде.
Крізь людей. Крізь минуле. Крізь сумніви.

До нього.
До сцени.
До себе.