Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Повітря пахне пилом, музикою і чимось тривожним — як перед грозою.

Злата минає останню завісу — і опиняється у напівтемному просторі. Серце стукає в горло. Її пальці ще холодні, а щоки палають.
Невпевнені кроки. Тиша. Лише ледь чутний гул апаратури і чиїсь кроки вдалині. І раптом — він.

Алекс стоїть до неї спиною, схилившись над гітарним кейсом. Руки трусяться — не від втоми, від емоцій. Волосся спадає на очі. Він виглядає дуже… по-людськи.
Вразливим.
Справжнім.

Злата зупиняється за кілька кроків. Не дихає. Не знає, що сказати.
Її голос у грудях заплутаний, як нитка в кишені старого пальта.

— Ти… — починає вона, але голос зривається.
Алекс здригається. Обертається. І їхні погляди зустрічаються.
Як дотик. Як грім.

— Ти прийшла, — каже він. Ніби не вірив, що це можливо.
— Прийшла, — повторює вона, ковтаючи клубок слів, які боїться вимовити.

Ні один, ні інший не рухається. Наче боячись, що будь-який крок зламає цю крихку мить.

— Я думав… — Алекс проводить рукою по волоссю, — …що після тієї ночі ти просто… зникнеш. І я не зможу тебе знайти.
— Я теж думала, — зізнається Злата тихо. — Що втечу. Але не змогла.
Вона стискає пальці.
— Ти співав… про мене?
— Я не знаю, — чесно відповідає він. — Про ту, з ким я нарешті відчув, що не вдаю з себе когось. Може, про тебе. Може, про себе поряд із тобою.

Пауза. Гостра. Але не тисне. Вона обтікає їх, як вода — тепла, ніжна.

— Я не знаю, що буде далі, — каже Алекс.
Голос тихий, тремтячий. Він ступає ближче. Один крок. Потім ще.
— Може, завтра все знову зламається. Може, я знову зроблю щось не так. Але…
Він простягає руку. Торкається її зап’ястка. Обережно, як до пораненого птаха.
— Але я хочу, щоб ти була поруч. Якщо зможеш.

Її серце зупиняється на мить. Потім починає битись ще гучніше.
Вона дивиться на нього. У його очах — не вимога. Не сподівання. Пропозиція.
Бути.

— Я боюсь, — каже вона. — Тебе. Себе. Цього всього.
— Я теж, — зітхає він. — Але може, саме тому воно справжнє?

Злата наближається ще на півкроку. Її лоб ледь торкається його підборіддя. Вони стоять так, в обіймах, яких ще не було, але вже ніби є.

— Скажи щось дурне, — шепоче вона. — Щоб стало легше.
Алекс усміхається.
— У мене шкарпетки з сердечками. І я боюсь висоти.
Злата раптом хрипко сміється. І цей сміх — полегшення.
Як подих після довгого плавання під водою.

Вона притискається до нього щільніше. А він — просто тримає її.
Не як трофей. Не як здобуток. Як відповідь на запитання, яке обидва боялись поставити вголос.

— Тільки не тікай, — просить він.
— Якщо і тікати, то тільки разом, — каже вона.

І в цю мить, за кулісами, де пахне пилом і музикою, народжується щось нове.
Те, чого вони обоє давно чекали. 

---

Алекс ходив по кімнаті вже хвилин двадцять. Телефон лежав на столі, екран час від часу згасав, а він знову вмикав його, відкривав контакт «Злата» і... нічого не натискав.

В голові була каша. Десятки фраз, що звучали чудово — поки він не уявляв її голос у відповідь. А тоді все розсипалося.

— Фанаток і сцени ти не боїшся, а її боїшся, чорт забирай, — пробурмотів він, відкинувся на стілець і провів долонею по обличчю. — Ну й дурень.

Нарешті набрав. Палець на екрані — як гільйотина. Клік.

Гудок. Ще один. І ще.

— Алло? — голос Злати, трохи сонний, хриплуватий і здивований, змусив його завмерти.

— Привіт. Це я. Ну, тобто… Алекс. Я, — спітнілі пальці зтиснули телефон так, ніби той міг вирватися і втекти.

— Я здогадалась, — посміхнулась вона в голосі. М’яко. Тепло.

— Ем, слухай. Я тут подумав… про наше перше побачення. Може, сьогодні? Увечері?

— Перше? А то — були не побачення?

— Абсолютно, — сміється він, відчуваючи, як напруга починає відпускати. — Але зараз я справді хочу зробити все як слід. Без випадковостей, без тіні колишнього, без друзів, що зривають все навколо.

— Звучить інтригуюче. Що мені вдягати?

— Щось тепле. Але красиве. І… будь собою. Ти в цьому найкраща.

— Добре. Я готова ризикнути.

— Я заїду за тобою о шостій. І не забудь — теплі шкарпетки. І довірся мені, навіть якщо буде трохи… дивно. Домовились?

— Домовились, Алекс.

Він кинув слухавку і на мить завмер, а тоді з полегшенням плюхнувся на диван. Але буквально через секунду підскочив:

— Так. Організація. Гірлянди. Ключі. Їжа. Музика. І головне — не зірватись із того даху.

Його кімната перетворилася на штаб веселої паніки. В одній руці — телефон, в іншій — рулон гірлянд, під ногами — список, написаний від руки з хаотичними пунктами.

— Юра, серйозно. Мені треба ключ від даху. Так, того самого. Так, знаю, що охоронець буркотливий. Дай мені його номер. Я знайду аргументи… Ні, не ті. Чай і готівка, не хвилюйся.