Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Звук набору номера доставки.

— Вегетаріанська піца з грушею й горгонзолою. Ні, не жарт. Так, я впевнений. Ні, не я вегетаріанець — вона. Дякую.

Потім — чайник. Імбир, лимон, мед. Він пробує напій — морщиться, додає ще трохи меду.

— Хай вже буде занадто солодко, ніж занадто гостро, — бурмоче сам до себе.

В цей же час у кімнаті Злати — хаос. Світло ввімкнене повністю, косметика розкидана на туалетному столику, ліжко завалене одягом. Злата стоїть у футболці, з вологим волоссям і глиняною маскою на обличчі.

— Катя, ти можеш не сміятись, а допомогти? — бурчить вона, тримаючи в руках два варіанти светрів.

— Ага. Бо в тебе побачення століття, а в мене — серіал і піца. Не рівні умови, Злато, — театрально зітхає Катя.

— Аня! Скажи їй щось!

— Я скажу: вдягни той бордовий светр. Він робить твої очі… ммм… поглиблено загадковими, — каже Аня, підморгуючи.

— Тобто я виглядаю, як відьма в лісі?

— Відьма, яка сьогодні точно зачаклує свого музиканта.

— Та що він взагалі сказав? Куди йдете?

— Нічого конкретного. Тільки: «щось тепле й будь собою». І що довіритись.

— Господи, це або дах, або ліс, або його кімната з гірляндами, — хихикає Катя.

— Якщо кімната — то я повернусь додому, — сміється Злата.

— Якщо дах — і раптом вітер, то візьми запасні панчохи. І термос.

— Може, він готує чай на вогнищі?

Усмішки, сміх, підколки — все це змиває тривогу, як гаряча вода змиває мило. Але всередині все одно щось стискає грудну клітку.

Злата вдягає бордовий светр, сіре пальто, шарф у клітинку. Зачіска проста — хвилясті локони, без вигадок. Легка помада. Парфуми — ті самі, що на їхньому першому концерті.

— Ну що, я йду на побачення, — каже вона, і це звучить, як клятва.

— Ти йдеш на перше справжнє побачення з Алексом. І, будь ласка, прийди завтра й розкажи все. В деталях, — усміхається Аня.

— Я боюсь, — шепоче Злата, стоячи вже біля дверей.

— Це добре, — каже Катя. — Бо як не страшно — то не справжнє.

Злата натискає кнопку ліфта. Серце гупає в грудях, мов барабан. А за вікном уже сутеніє — і вечір чекає на неї, як нерозпакований подарунок.

Коли вона виходить з під’їзду — бачить його. Алекс стоїть у чорній куртці, з шарфом, і трошки зніяковіло посміхається. В руках — термос і коробка, перев’язана мотузкою.

— Це… вечеря. Сподіваюсь, ти любиш піцу. І трохи імбирного чаю. Я сам робив, — ніяково бурмоче він.

— Сам?

— Ну, чай точно сам, — усміхається він. — Піцу довірив майстрам.

Вони сідають у таксі. В салоні тепло, але пальці торкаються — і тремтять.

— Я трохи хвилююсь, — зізнається Алекс, дивлячись у вікно.

— Чого саме? — Злата нахиляє голову.

— Всього. Що дахи — це не мій елемент. Що ти подумаєш: «Ну й романтик з нього… зі страхом висоти». І що… ти можеш передумати.

— Якщо я в цьому таксі, Алекс, значить, я вже не передумала.

Він ледь посміхається і торкається її пальців. Цього разу — свідомо.

Вони піднімалися по сходах технічного поверху в тиші. У коридорі пахло пилом і старим металом, час від часу лампочка миготіла, кидаючи тінь на обличчя Алекса. Він ішов попереду, несучи коробку з піцою і термос, а Злата — за ним, притримуючи шарф і час від часу ковзаючи поглядом по його спині. Коли вони дістались до останніх дверей, Алекс зупинився, вдихнув на повні груди і, ніби на сцену перед концертом, прошепотів сам до себе:

— Тільки не зіпсуй. Вона вже тут. Це головне.

Він відчинив двері — і Злата завмерла.

Попереду — простір. Безмежний. Над головою — небо, повне зірок. Навколо, мов у казці, горіли ліхтарики, гірлянди миготіли теплим світлом, створюючи атмосферу затишку. На старому бетоні лежав східний килим, поруч — два вовняні пледи. Усе було недосконалим, навіть наївним, але в цьому й полягала краса. Це було щиро.

— Господи, — прошепотіла вона. — Це… неймовірно.

— Знаю, трохи кітчово, — ніяково всміхнувся Алекс. — Але я хотів, щоб сьогоднішній вечір запам’ятався. Не як ще одне побачення. Як початок чогось… справжнього.

Вони сіли, загорнувшись у пледи. Алекс розгорнув коробку з піцою, налив чай у термокружки.

— Він занадто гострий, я попереджав, — з усмішкою попередив він.

Злата зробила ковток — і засміялася.

— Пече. Але смачно. Як твій характер, мабуть.

— А ти така спокійна зовні. Але я бачу — в тобі вогонь.

— Я навчилась приховувати. Раніше... все було інакше.

— Розкажи, — попросив він.

— Я завжди була «хорошою дівчинкою». Відмінниця, слухняна, правильна. Але це не було мною. Я просто не знала, як інакше. А з тобою — ніби знімається маска. І я можу бути тією, ким хочу бути.