Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Він мовчав, але в його очах світилася повага.

— А ти? Яким був ти?

— Самотнім. Усі думали, що я бунтар, а насправді — я просто не міг бути іншим. Музика була моїм єдиним способом дихати.

— І ти досі дихаєш нею?

— Тепер — нею і тобою.

Він нахилився ближче. Її очі розширились, подих урвався. Їхні губи зустрілись — ніжно, обережно. Це був поцілунок довіри, тепла, нової історії.

Аж раптом — різкий звук.

Кроки. Грубі. Тверді.

І голос. Хрипкий, просякнутий злістю:

— Ну і що це за цирк?

Алекс різко підвів голову, а Злата обернулась. Перед ними стояв Ден. Очі — палаючі, вилиці напружені, руки стиснуті в кулаки.

— Ден? — Злата підвелась, її голос тремтів. — Що ти тут робиш?

— Що я роблю? Ти серйозно питаєш? Я бачив твоє світло з вулиці. І побачив вас. Ось так, Злато? Ми ще не встигли попрощатись як слід, а ти вже тут, з ним?

— Ден, я не зобов’язана перед тобою звітуватися. Ми закінчили. Ти сам це знаєш.

— Я кохаю тебе, — вирвалось у нього. — Я вірив, що ти повернешся. А він… він просто скористався моментом, твоєю вразливістю!

Алекс встає, його обличчя спокійне, але голос — металевий:

— Вистачить. Вона не твоя власність.

— Заткнись! — різко кинув Ден. — Хто ти взагалі такий? Зірка на одну пісню?

Алекс ступив уперед, впритул. Не агресивно — але твердо:

— Я той, кого вона вибрала. І я не дозволю тобі її принижувати.

Злата між ними. Мов тінь. Її руки — злегка тремтять, очі — повні болю.

— Ден, піди. Це вже не твоє місце.

— Але я ж… я ж був твоїм. Ми планували…

— Ми втратили нас, Ден. І я більше не хочу втрачати себе.

Він ще мить стояв мовчки. Потім розвернувся. Його кроки — мов ударні установки, що гриміли в тиші ночі. Він зник у темряві.

Злата стояла нерухомо, ніби вся сцена щойно була сном. Алекс підійшов обережно, не торкаючись, просто був поруч.

— Пробач, — прошепотів. — Це мало бути інакше.

— Ні, — вона повернулася до нього. — Це мало бути саме так. Щоб ми знали, що залишилось позаду.

Її голос був тихий, але в ньому вже не було страху.

— Я не піду, — сказав він. — Я не злякаюсь тіней з минулого. Навіть якщо буде важко.

Вона взяла його руку. Тихо. Рішуче.

— Якщо буде страшно — тримай мене ось так. Як зараз.

— І ми витримаємо?

— Ми вже витримуємо.

Вдалині вогні міста миготіли, ніби підтримуючи їхню тишу. І чай в термосі був уже холодний — але від нього все одно пахло імбиром і теплом.