Читати книгу - "Ляля"

— А ота дівчина теж звідти. Знаєш, хто її малював?

— Мама.

— Ні, я.

— Але, бабусю, це малювала мама, як і оті дві.

— Оті так, а цю ні. Мама малювала пейзаж, а я цих двох жінок, оцю кам’яну і оцю живу.

Я навіть щоденника закинув, бо не давав ради із записуванням цього всього. Та потім сказав собі, що ні, що це важливо, саме це і є важливим, і писав далі:

Прийшла Монічка з великим букетом гербер для бабусі. Вона теж нажахана. Знову суперечки з бабусею (бо вона вдень лягає): «Ти памперс одягла?» — «Ще ні». — «То одягни, будь ласка». За мить те саме. І знову. Нарешті приходжу, а памперс розкладений на ковдрі. «Цього не досить». — «Знущається наді мною, поскаржуся мамі». І так без кінця. Приходжу. «Одягла?» — а бабуся виконує якісь броунівські рухи під ковдрою: «Одягаю».

Усе напоказ, усе, мов оголені тканини.

Виходить з туалету. «Дивлюся на себе в дзеркало, і мені аж недобре стає. Як я постаріла через оту лікарню». — «Але, бабусю, ти анітрохи не змінилася» — кажу, бо це чистісінька правда. «Ах, бо в тобі промовляє любов, ти не помічаєш, зате я це бачу». І відразу потому стоїть перед дзеркалом і кокетливо говорить: «Єдине, що в мене зосталося — це гарні ноги. Навіть схудли за останній час».

І що тут тамувати — сміх чи плач?

Літо скінчилося, і мені довелося переїхати до Варшави. Моніка оселилася в бабусі й сперечалася з нею вдень і вночі, щоб та ходила до туалету, одягала памперси, приймала ліки, не виходила під час спеки, і так далі, і так далі. Ну, але крім роботи вдома Моніка мала ще заняття в університеті, отож мамі однаково доводилося приїздити щодня і, залежно від планів Моніки, витягати бабусю з ліжка, готувати для неї обід або вкладати спати.

* * *

Щоразу приїжджаючи з Варшави на вихідні чи свята, я відвідував бабусю, хоча дедалі частіше мені здавалося, що я відвідую порожній панцир, у якому вона вже давно не живе; але ж час від часу якийсь промінець свідчив, що це та сама людина, яка розповідала мені грецькі міфи, лаялася з німецькими солдатами й лежала в колисці, коли Бик та його бандити грабували маєток у Лисові.

Отож, що три тижні я писав у щоденнику, приміром, таке:

Учора був у бабусі й Моніки — усе гаразд, хоча сантехніка далі не діє, але цього вже, мабуть, не полагодиш. Зате бабуся із зубами, прогулялася і т. д., а крім того, при будь-якій спробі бунту й нарікань Моніка відказує: «Але, пані Гелено, ми ж бо з вами домовилися, що капітан тут я». І все.

Або:

З бабусею чимраз гірше; апатична, дратівлива, цілими днями або куняє, або сидить непорушно й відповідає «так» або «ні». Пісяє під себе. Сидимо за столом, мама:

— Мамусю, одягни зубки.

Бабуся дивиться, кліпає очима, починає розкладати на долоні таблетки, які лежали приготовані біля тарілки.

— Мамо, що ти робиш?

— Беру зубки.

— Хіба це зубки?

— Якісь зубки, якісь таблетки...

Увечері перемикаю канали в телевізорі. Якась передача — три підстаркуваті німфоманки розкажуть вам усе про секс. Між ними сидить якесь одоробло, на око шістдесятилітній тип, весь у татуюваннях і пірсингу — у кожній брові по десять сережок, у губах, вухах, ніздрях. Сидить голяка, без прикриття, бо й там пірсинг. Демонструє, починає мацати калитку. Перемикаю. Бабуся:

— Покажи ті яйця.

— Але, бабусю...

— Покажи, я хочу подивитися.

Навесні, десь, мабуть, у березні:

Приїхав додому, і мені наснився кошмар: я повертався з базару в Оліві із продуктами, але якоюсь дивною, кружною дорогою, бо шлях якийсь час вів лісом біля Підгалянської. Повернувся додому, бабуня сидить на дивані, від вікон б’є жовте світло — і її обличчя все в цьому теплому сяєві.

— Знаєш, — каже, — життя мені набридло. Я йду. Мені більше не хочеться розповідати.

Удома купа котів, Моніка за ними ганяється. А бабуся знову:

— Принесла додому котика,