Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Вона не відповіла. Коли він наблизився, Ліліан недбало взяла у нього келих. Пила вона без естетства, а так, як п’ють у барах самотні пияки — заради фізичної дії алкоголю.

Джеймс сів на бильце канапи, непристойно близько від неї, і посьорбував напій, вдивляючись в обличчя Ліліан. Невдовзі він запитав:

— Що він думає про мене?

Запитання її не здивувало.

— Думає, що ти дурень, — відповіла вона. — Думає, що життя занадто коротке, щоб навіть зауважувати твоє існування.

— А він зауважив би, якби… — Джим замовк.

— …якби ти вдарив його ціпком по голові? Не впевнена. Швидше за все, він обвинуватив би себе в тому, що не встиг вчасно усунутись із зони досяжності ціпка. І все ж — це був би твій єдиний шанс.

Вона з’їхала в кріслі ще нижче, виставивши вперед живіт. Так, наче розслаблення означало потворність, ніби вона дарувала йому таку близькість, яка не вимагала ні гідної постави, ні поваги.

— Це було перше, що я в ньому помітила, коли ми зустрілися: він не боявся, — сказала Ліліан. — Здавалося, ніби він має цілковиту певність, що його неможливо скривдити. Він був настільки у цьому переконаний, що навіть не розумів сенсу того, що відчував.

— Коли ти бачила його востаннє?

— Три місяці тому. Не бачила, відколи… відколи він підписав дарчий сертифікат.

— Я бачив його на зборах промисловців два тижні тому. Він і досі має такий вигляд — навіть іще виразніший. Тепер здається, ніби це точно знає.

І Джим додав:

— Ти програла, Ліліан.

Вона не відповіла. Натомість скинула свій капелюшок зовнішнім боком долоні. Той скотився на килим, пір’їна закрутилась, мов знак запитання.

— Пам’ятаю, як я уперше побачила заводи, — мовила вона. — Його заводи! Ти й гадки не маєш, що він до них відчував. Неможливо усвідомити такої інтелектуальною погорди, як у нього: так, ніби все, що йому належить, все, до чого він торкався, було освячене цим доторком. Його заводи, його метал, його гроші, його ліжко, його дружина! — Крихітний вогник на мить розбавив мертвотну порожнечу в її очах. — Він ніколи не зауважував інших. Ніколи не помічав моєї присутності. Я досі місіс Ріарден — щонайменше, ще один місяць.

— Так… — сказав він, дивлячись на неї з несподіваною, новою цікавістю.

— Місіс Ріарден! — засміялась вона. — Ти уявити не зможеш, що це для нього означало. Жоден феодальний вельможа ніколи не почував і не вимагав такої поваги до титулу його дружини — чи не сприймав це за аж таку високу ознаку честі. Його непохитної, недоторканної, незайманої, незаплямованої честі! — Вона змахнула рукою в якомусь непевному жесті, вказуючи на своє витягнуте тіло. — Дружина Цезаря! — засміялася Ліліан. — Пам’ятаєш, якою вона мала бути? Ні, не пам’ятаєш. Вона мусила бути вища за будь-які докори.

Він дивився на неї важким, засліпленим безсилою ненавистю поглядом. Ця жінка була раптовим символом, але не предметом цієї ненависті.

— Йому не сподобалося, коли його метал віддали в загальне користування, щоб кожен перехожий міг його… не сподобалось?

— Ні, не сподобалось.

Він говорив не зовсім чітко — може, випитий алкоголь зробив важчим його язик.

— Не кажи, що ти допомогла нам здобути дарчий сертифікат, щоб безкорисно зробити мені послугу… Я знаю, навіщо ти це зробила.

— Ти весь час це знав.

— Звісно. Тому ти мені й подобаєшся, Ліліан.

Його погляд весь час опускався в декольте її сукні. Але його приваблювала не її гладенька шкіра, не виставлені на огляд опуклості грудей, а шпилька, що ховалася під тканиною.

— Я хотів би побачити, як його б’ють, — сказав Джим. — Хотів би почути, як він кричить він болю, хоча б раз.

— Цього не буде, Джиме.

— Чому вони з моєю сестрою вважають себе кращими за інших?

Ліліан засміялась. Він звівся на ноги, наче отримав від неї ляпаса. Потім підійшов до бару і налив собі ще, не пропонуючи їй освіжити напій.

Вона говорила кудись у простір, дивлячись повз нього.

— Йому таки довелось зауважити моє існування, хоч я і не вмію прокладати колій і зводити мостів на славу його металу. Я не можу будувати заводів, — але можу їх нищити. Не можу створювати метал, — але можу його в нього відібрати. Люди не вклякають переді мною від захвату, — але я можу силоміць змусити їх стати на коліна.

— Замовкни! — нажахано закричав він, наче надто близько підійшов до затягнутої туманом алеї, якої волів не помічати.

Вона поглянула на нього.

— Ти такий боягуз, Джиме.

— Чому б тобі не напитися? — гаркнув він, різко піднісши недопитий напій до її рота, ніби хотів її вдарити.

Пальці Ліліан безвольно охопили склянку. П’ючи, вона розлила напій на підборіддя, груди і сукню.

— Чорт, Ліліан, яка ж ти незграба! — сказав він і, не завдавши собі клопоту знайти хустинку, простягнув долоню і почав нею струшувати рідину. Його пальці прослизнули під тканину, охопивши одну з грудей. Подих різко перехопило спазмом, схожим на гикавку. Повіки опустились, але Джим зауважив, що Ліліан не опирається. Її обличчя віддалилось, а рот перекривила відраза.

Коли він потягнувся до її губ, Ліліан покірно обвила його руками, її уста відповіли йому, та це не був поцілунок, а просто притискання.

Він звів голову, щоб поглянути на її обличчя. Зуби Ліліан були оголені в посмішці, але дивилася вона повз нього, наче глузуючи з чиєїсь невидимої присутності. Посмішка здавалась неживою, і все ж зловісною, схожою на вишкір черепа.

Він притягнув її ближче, щоб притлумити цю фантазію і власне тремтіння. Його руки автоматично пестили її тіло, і Ліліан поступалася, але так, що Джимові здавалось, ніби пульсування артерій під пучками його пальців — це притлумлений сміх. Обоє виконували належні дії, винайдені кимось і їм нав’язані, виконували їх із глузуванням, ненавистю, творячи плюгаву пародію на винахідників цього спектаклю.

Джеймс відчував сліпу, бездумну лють, — водночас і жах, і насолоду: жах — від здійснення акту, в якому він ніколи нікому не наважиться зізнатися, насолоду — від того, що здійснював його на знак блюзнірської непокори тим, кому не наважиться розповісти. Він був сам собою! — здавалось, кричала всередині єдина свідома частина його особи. Нарешті він був сам собою!

Вони не говорили. Їм відомі були мотиви одне одного. Пролунало всього два слова.

— Місіс Ріарден, — сказав Джеймс.

Вони не дивились одне на одного, коли він заштовхнув її