Читати книгу - "Світло в серпні"

Сидячи біля темного вікна, він ніби бачить їх. «Ось вони збираються, входять у двері. Тепер майже всі тут». Трохи подавшись уперед, Гайтавер мовить уголос: «Тепер. Тепер». І тут, немовби дочекавшись цього сигналу, зазвучала музика. У літню ніч розлого й глибоко лунає розкотиста, переливиста мелодія органа, відтінена смиренням і піднесеністю, неначе звільнені голоси прибрали постави, образу розп’ять і, захоплені, урочисті, проникливі, набирають сили. Однак навіть тепер у музиці чути відтінок суворості, невблаганності й розміреності. У ній не стільки жагучості, скільки жертовності, і вона просить, благає — не любові, не життя, їх-бо вона забороняє людям, а, як і всяка протестантська музика, у піднесеному тоні вимагає смерті — найвищого блага. Немовби ті, що прийняли цю музику й підняли голос, щоб возвеличити її у хвалі, виховані й виплекані на тім, що вона уславляє й символізує, мстять саме цією хвалою всьому тому, на чому виросли. Дослухаючись, пастор чує в цьому апофеоз своєї долі, рідного краю, своїх кревних людей, з яких він вийшов і серед яких живе, що не вміють ні засмакувати, ані уникнути радощів чи горя без того, щоб не посваритися через них. Не терплять ні насолоди, ані захвату, рятуються від них у шаленстві, пияцтві, молитві. І від лиха рятуються в такому ж шаленстві — мабуть, непроминальному. «То чому б їм, під впливом релігії, не розпинати одне одного й себе теж?» — розмірковує Гайтавер. Вчуває в музиці проголошення й освячення того, що людям належить учинити завтра, про що вони вже знають. Минулий тиждень, здається йому, промчав бистрим потоком, а наступний тиждень, що почнеться завтра, — це провалля, і тепер на краю обриву бурхливий потік, перш ніж ринути в безодню, зайшовся безупинним, неперервним, лунким і ганливим криком — не виправданням, а останньою ясою, і не Богові вона призначена, а приреченому чоловікові за ґратами, що чує парафіян цієї та ще двох церков. Щоб його розп’яти, оті богомольці теж поставлять хрест. «І вчинять це залюбки, — каже священик у темне вікно. Відчуває, як стискаються вуста, тужавіють жовна від якогось передчуття, від чогось страшнішого, ніж сам сміх. — Бо ж зглянутися над ним — це означало б визнати, що вони сумніваються в собі, що самі потребують милосердя й надіються на нього. Залюбки, залюбки вони це вчинять. Ось тому це так жахливо, жахливо, жахливо». Подавшись уперед, він бачить, як наближаються й звертають у хвіртку троє — постаті серед тіней, у світлі вуличного ліхтаря. Гайтавер уже впізнав Байрона й дивиться на двох супутників позаду нього. Видно, що це чоловік і жінка, та якби не спідниця, то їх годі було б розрізнити. Однакового зросту, удвічі огрядніші, ніж звичайні люди, вони нагадують ведмедів. Гайтавер несподівано заходиться сміхом, не готовий стриматися. «Байронові ще тільки бракує хустки на голову та сережок», — думає він, безупинно й безгучно сміючись, силкуючись опануватися, бо ж зараз постукає Байрон і доведеться піти відчиняти.

Байрон проводить їх у кабінет — присадкувату жінку з геть нерухомим видом, у багряній сукні, в капелюшку з пером, із парасолькою в руці й чоловіка з божевільним поглядом — неймовірно брудного та очевидячки неймовірно старезного, з пожовклою від тютюну козлячою борідкою. Вони входять не те щоб боязко, а якось по-ляльковому, неначе урухомлювані невигадливим пружинним пристроєм. Із них двох жінка виглядає впевненішою, принаймні притомнішою. Незважаючи на її скутість і механічні рухи, здається, що вона прийшла, маючи якщо й не певну мету, то хоча б невиразну надію. Зразу видно, що чоловік у безпам’яті, забутті й байдуже йому, де він зараз, а однак таїться в ньому щось вибухове; цей старий дивовижним чином і непритомний, і насторожений водночас.

— Це вона, — тихо озивається Байрон. — Це місіс Гайнз.

Вони стоять непорушно. Жінка — немовби досягнувши кінця довгої мандрівки, опинившись у незнаному місці, серед незнайомих облич — чекає тихо й застигло, як розмальований кам’яний ідол. Чекає й чоловік — дуже брудний, спокійний, непритомний, але внутрішньо шалений. Вони обидвоє ніби й не глянули на господаря — ні зацікавлено, ні байдуже. Священик киває на стільці. Байрон підводить жінку, вона обережно сідає, стискаючи парасольку. Стариган сідає з розмаху. Гайтавер займає своє місце за столом.

— Про що вона хоче говорити зі мною? — питає він.

Жінка не рухається. Видно, не слухала. Вона виглядає як людина, що здійснила виснажливу подорож по щось обіцяне, а тепер чекає, опустивши руки.

— Це він, — каже Байрон. — Преподобний Гайтавер. Скажіть йому. Скажіть, щó ви хотіли йому повідомити.

Вона дивиться на Байрона, і на її обличчі нема ніякого виразу. Якщо за цією маскою криється недорікуватість, то вимовність розчинилася в нерухомості рис; якщо ж криються надія і прагнення, то їх зовсім не видно.

— Скажіть йому, — повторює Байрон. — Скажіть, навіщо ви сюди прийшли. Навіщо приїхали до Джефферсона.

— Тому що… — відповідає місіс Гайнз несподівано низьким, майже грубим голосом, хоч і негучним. Ніби сама собі не повіривши, що наробила стільки галасу, змовкає, немовби здивувавшись зі свого голосу, і переводить погляд з обличчя на обличчя.

— Розкажіть мені, — обзивається Гайтавер. — Постарайтеся розповісти.

— Тому що я… — голос знову змовкає, обривається, ніби здивувавшись із самого себе, хоч і досі негучний. Здається, що ці три слова — завада, яку він не може подолати. Видно, як жінка опановує себе, щоб їх обійти. — …я так і не бачила, як він зіп’явся на ніжки. Тридцять років його не бачила. Він ще не вмів ходити, не вмів вимовити свого імені…

— Куревство, гидота! — зненацька вигукує стариган високим, пронизливим голосом. — Куревство, гидота! — І змовкає. У нетривалому напівопритомненні він, як пророк, раптово й гнівно вигукнув чотири слова — і все. Священик дивиться на нього, тоді на Байрона.

— Він — це син їхньої дочки, — тихо каже Байрон. — А той, — злегка киває головою на старого, що пропікає Гайтавера палючим, знавіснілим поглядом, — узяв дитину зразу після народження й кудись повіз. Жінка так і не дізналася, що він зробив із дитиною. Не знала навіть, живий онук чи ні, аж ось…

Стариган знову втручається,