Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Немало часу минуло, поки він помітив, що лишився за столом сам, сусіди потихеньку ушилися, це його ще більш розлютило, він обводив очима зал, тісний і брудний, ніхто не дивився в його бік, тільки сухорлявий тип з яструбиним профілем зневажливо позирав на нього з-за стойки; увійшли два міліціонери, підтягнуті, поважні, Бартек, зібравши всю свою волю, підвівся, непевною ходою підійшов до них.

— Стру-у-унко!

Вони відступили на крок.

— Я — капітан Бартек.

— Добре, добре, громадянине, сидіть спокійно.

— Не вірите, молокососи? Стру-у-унко!

Міліціонери взяли його попід руки і вивели з ресторану, не звертаючи уваги на протести, погрози та нахваляння, що він, мовляв, покаже їм. На сонці він зовсім утратив тяму.

Прокинувся в темряві й задусі. «Посадили», — це була перша думка, навіть не страшна, тепер усе піде само собою, без його участі, проговорився сп’яну, пропав; поруч хтось гучно хропів, Бартек напружив зір, очі потроху звикали до темряви, хотілось пити. «Потім прийде й голод», — подумав з покорою. Він уже розрізняв окремі предмети: велика лава, такі звичайно ставлять у міських парках, на ній череватий здоровило, хропе вві сні, висвистує носом, на підлозі ще двоє, він — четвертий.

Виходить, не повірили ні в якого капітана Бартека, тепер уже, мабуть, ніхто не повірить, замкнули разом з якимись босяками, може, мародерами, за бар’єром сидить чоловік у мундирі, теж спить, зіпершись на стіл, Бартек перемахнув через бар’єр, вартовий не прокинувся. «Чоловіче, заріжуть тебе тут», — подумав він, натиснув ручку, двері були не замкнені, в щілину просочилося бліде світло, у вартівника були нашивки сержанта й біло-червоний кант військового училища, лисина на тім’ї, мов тонзура в ксьондза, наган при поясі. «Шкода, не взяв бритви», — подумав Бартек, добув складаного ножа, попробував великим пальцем вістря, взявся за кобуру, а той спав собі; вартовий, хай йому грець, де його вчили так служити? Ремінь перерізано за кілька секунд, Бартек сховав наган за пазуху, вислизнув у прочинені двері, кілька крутих сходинок, вулиця тиха, безлюдна, кроки відлунюють, мов у колодязі…

Він довго лежав у холодній траві коло річки, ні про що не хотілось думати, тільки спати, якомога довше, але сон щохвилини вривався, потім Бартек стояв над водою, зважував на долоні наган: «Нащо він мені?» Проте так і не кинув у воду, добра зброя не повинна іржавіти на дні річки, сержант дістане по заслузі, що ж, хай не спить на службі, хоч би перед тим тиждень не стуляв очей, запам’ятає зустріч з капітаном Бартеком, в якого не вірив, а може, йому навіть не сказали, що п’яний волоцюга видає себе за капітана, затямиться йому ця зустріч, буде наука на майбутнє, кожна людина вчиться все життя, тільки Бартек, Болеслав Новак, вже нічого не навчиться, в його житті настала перерва, довга перерва; він навчився добувати зброю в поїздах, якими їхали відпускники, зрізував кобури в заснулих офіцерів вермахту, це було нелегко, але він навчився і це лишилося в ньому, тепер він краде зброю в польських міліціонерів — від цього можна здуріти, від самої свідомості цього, від настирливих думок, що кружляють на одному місці, знов і знов вертаються до того самого. На щастя, якийсь розумний чоловік винайшов горілку, коли вип’єш, навіть їсти не хочеться, іноді тільки хилить на сон, але треба стерегтися, щоб не заснути де не слід, не дати захопити себе зненацька, ще можна пожити в такий спосіб, щодня в іншому місці — в поїзді, на вокзалі, в шинку, у чиїйсь стодолі, з цим безугавним запаморочливим шумом у голові; можна ще пожити й так, коли інакше не виходить, кожному дозволено якось жити, жебрати, вимагати погрозами, все одно. В ті рідкі хвилини, коли він був тверезий, його брав сором: «Поїду до Кольська й кинуся з мосту в воду». На стінах, на парканах аж до одуру: «З рази так»; може бути й сто разів так, все одно нічого не зміниться, для нього нічого не зміниться. Всякого звіра тягне в рідні місця, ближче до свого лігва, всякого звіра. А він, Болеслав, Бартек Новак, уже тільки звір, ще тільки звір, так йому думається, — без імені, без прізвища, а живе, хіба^ ж не звір? — Привіт, Бартеку! — Це було в Познані поблизу зруйнованого й нашвидку залатаного вокзалу.

— Ви мене з кимось сплутали.

— Мабуть, ні.

— І все-таки сплутали.

— Та хто б тебе не впізнав?

— Відчепись. Забирайся геть, по-доброму кажу.

— А ви майора Модеста знаєте, капітане?

Ось тепер і придасться наган, забраний в сонного міліціонера. Один блискавичний рух…

— Облиш. Подумай. Ухекаєш мене, і тебе одразу візьмуть за шкірку, це тобі не ліс. А якби навіть і дав драла, — ти ж ас, із біса спритний ас, — подумай, чи далеко втечеш? Далеко? І чи надовго?

— Чого від мене хоче Модест?

— Ти чув про Блиска? Може, не доводилось чути про «президента» Блиска? А це твій давній приятель, здивуєшся, коли його побачиш…

До лісу. Виходить, до лісу. Не зі Щеціна, то з Познані — до лісу. Недалеко він утік від Модеста.

— Е, ні. Я не піду.

— А куди підеш — до Польська? Мабуть, жартуєш.

Будеш судитися з братом за дівчину? Вони вже одружились. А ти мертвяк. Для всіх, геть для всіх.

— Давно?

— Що давно?

— Коли одружились?

— Взимку. Таке бучне весілля було.

— Виходить, тоді ще ні…

— Що тоді?

— Я не до тебе, сам до себе кажу. Коли б тоді не повернув назад… Але то не я пішов від будинку, який вже був моїм надгробком, не я, не я, чуєш, дурню?

— Не кричи. Люди збіжаться.

І Бартек замовк. Тільки обличчя незнайомця — адже посланець Модеста так і лишився незнайомим — це обличчя розпливалося, двоїлось і троїлось, то був і Матус, і отой хлопець з-під Крачева, і, здається, поручник-питайло. А вокзал, якого не існувало, який був скоріш пародією на вокзал, огортали сутінки, робилося душно, і люди, що виходили з-за невисокого залізного бар’єра, були наче сонні мухи.

9

Телефон. Він не дзвонить, а ніби зловісно гарчить.

Мабуть, Смоляк з якою-небудь дрібницею або й без усякого приводу, чортів іпохондрик. Серед ночі. Аби тільки не збудив матір, аби тільки її не збудив, Кароль навіть уявити собі не може зустрічі матері з Бартеком; вони зустрінуться, неминуче зустрінуться, але нехай це буде