Читати книгу - "Вибрані твори"

— Тяжкувате у нас? — засміявся Недремний, бачачи, як змінились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покриті димчастим пилом.

— Ох, і трудна ваша праця. І дихнути нема чим. Це не те що на полі. Думалось: біля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату… Полюбити таку роботу — багато треба сили мати, — і Кушнір з пошаною поглянув на Недремного.

— Не стільки сили, як справжнє робітниче серце. У нас робітники люблять і гордяться своєю роботою. З неї і хліб росте…

— Як наші діла? — звернувся Бондар до Мірошниченка.

— Наче на добре йдуть.

В місті Свирид Яковлевич розгорнув шалену діяльність. Він оббігав усі установи, що могли чимсь допомогти потерпілому созу. І незабаром якось виходило, що їхній соз чи не найкращий на всю округу, тільки начальство мало знає про це.

— Це все добре, а трактора не дамо, — твердо відрізав йому замісник завідуючого окружного земвідділу.

— Чому? — холонучи запитав, бо вже кілька разів у думках бачив трактора на своїх полях.

— Машини ми даємо лише колективам.

— Дайте нам трактор, ми зразу ж і колектив заснуємо.

— Організуєте колектив, тоді поговоримо.

— Він у нас уже фактично заснований, — сам собі здивувався, як могли вирватись такі слова.

Але замісник не хотів слухати ніяких пояснень і прохань.

— Гаразд, — глухо промовив Свирид Яковлевич. — Коли я зможу застати завідуючого?

— Його зараз в природі не існує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, — подобрішав: як старається чоловік. Цей доб'ється свого.

Мірошниченко ще зайшов до окружкому і довідався, що сьогодні на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пізно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.

І яка ж була його радість, коли, тільки переступивши кабінет завідуючого, він пізнав за столом Анастаса Донелайтіса.

— Свирид Мірошниченко! Отой, що до гармат залізяки приробляє? — засміявся Анастас і, накульгуючи, пішов назустріч старому другові. Обнялись, поцілувались.

— Скільки літ промайнуло, скільки води утекло!

— А не старіє стара когорта, — всміхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. — Ти такий і в тисяча дев'ятсот двадцятому році був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського біля Дяковець приперли?

— Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахміття і хотіли нас в Івчанці накрити? Ми саме тоді раки печерували.

— Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землі?.. Коли ж це я до свого Німану доб'юся? — задумавсь на хвилину і додав: — Трактора вам дамо. Тільки прийде перша партія — присилаю вам найкращу… пчихалку.

Свирида Яковлевича аж пересмикнуло від цього слова.

— Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вітчизняні, трактори, такі, як сама мрія. Аж сміятиметься поле.

— Правду кажеш, — погодився Свирид Яковлевич…

Увечері в заводському клубі відбулася зустріч робітників зі своїми гостями. Після Мірошниченка виступив голова завкому, а потім Недремний прочитав листа старих кадрових робітників до созівців підшефного села:

«Надіємось, дорогі товариші, що ви переборете всі труднощі, прямуючи світлим шляхом, накресленим Леніним і Сталіним…

Ми, старі кадрові робітники, бажаємо вам великих успіхів у роботі і обіцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстерні для вас два плуги, два культиватори, зібрати сівалку…»

— Спасибі вам, спасибі вам, — тихо шепоче в президії Степан Кушнір, пильно вдивляється в обличчя робітників.

Після зборів до созівців підійшов Недремний зі своїм небожем Михайлом Созіновим, рідкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.

— Захотілося Михайлові до вас поїхати. Він ще й села не бачив — з моєю сестрою увесь час у Києві проживав.

— Заберемо з собою, — погодився Мірошниченко і звернувся до дитини: — А сам не побоїшся поїхати?

— Ні, — твердо відповів Михайло. — Я хочу червоним командиром бути. А командир нічого не повинен боятися.

Чув? — засміявся Недремний. — Наша зміна росте.

LІІ

В тривожно-радісному і п'янкому тумані промчалися ці дні. Еге ж, Дмитро сп'янів од усього, бо стільки людей перевернулось в його домі, стільки очей вітало й огрівало молодих, стільки було проспівано веселих і сумовитих пісень. Біля них метушилися люди, рідня, щось заставляли робити, чиїсь жіночі руки обсипали їхні голови добірним житом.

Дмитро вірив і не вірив, що то музики грають його весілля, що біля нього сидить бліда і сумовита Югина, що то він її під притишений сміх і густе сяйво поглядів цілував в обм'яклі, немов зів'ялі пелюстки, вуста.

Болючими перебоями пробивалася радість і зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покуті, пригадав слова Марти:

«Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш…» «Розійшлася з чоловіком… Як же ти вік думаєш прожити?.. Не так-то багато щастя перепадає нам… Чи ж буде мені радість з Югиною?»

Мовчки приторкнувся рукою її долоні, здригнулись пальці у дівчини, одначе не відвела руки, покірної і холоднуватої.

А тимчасом Варивон, підпилий і веселий, втиснувся до дівчат.

Дмитро ще з суботи помітив, як його товариш увивався біля невисокої дорідної Василини, спокійної, задумливої дівчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дівочим колом…

Тихої зоряної ночі, розсипаючи пісні, гамір і сміх по всьому селі, почали розходитись гості. Останнім попрощався Варивон і кинувся наздоганяти дівчат.

— Припала і мені одна до душі, — кинув уже з-за плота і розтанув у нестихаючій темряві.

Тихо, понад самою землею, лащиться вітер, сухо шепоче в прив'яленій листві. Понад шляхом на темному небі закрасувалося сузір'я — дівчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно світили три зорі.

Вдалині затихають дівочі співи, і тільки десь аж біля зарічки, задушевно і ладно, напевне обнявшись, як і їхні голоси, виводять два хлопці широку, немов сама молодість, пісню кохання.

Незвична туга і жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням і надіями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душі почував провину перед Югиною, підсвідоме вишукував і слова, і погляди, і рухи, якими б можна було зміцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дівчину, як брат сестру. Він торопів, ніяковів перед тихою покорою, з якою дівчина зустріла його останніми днями; не знаходив слів для розмови, і все тепер здавалося темнішим і