Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

Хвороба президента

Яким Герцель стояв біля вікна власного кабінету і роздратовано жував губами нитки, що звисали з рукава його лляної сорочки. На вулиці — спека. Жінки й дівчата, мужчини й підлітки, розморені цим сорокаградусним пеклом, повільно брели вулицею, намагаючись сховатися в тінь і вливаючи час від часу собі в горлянку літри теплої газованої води. На годиннику — одинадцята. Експерти обіцяли дати результат ще двадцять хвилин тому. Яким знав, що вони ніколи не запізнюються. В лабораторії працює чимало спеціалістів, які роблять свою роботу на «відмінно». Лікар виплюнув мокрі нитки і, підійшовши до шафи, дістав записник. У цей момент у двері постукали.

— Прошу.

— Якиме, — Андрій Шавло завідував лабораторією вже понад п'ять років, і він жодного разу не бачив його таким зосередженим і водночас розгубленим, — ми можемо гарантувати на 98 відсотків, що знайшли відповідь на твоє запитання. — Він поклав на стіл клаптик паперу і, знявши окуляри, потер їх полою халату.

— Тобто я можу спокійно брати оцей папірець, — постукав пальцем по столові, — і йти до президента? Я можу не хвилюватися, що моя інформація відповідає дійсності і мені не доведеться потім пояснювати главі держави, чому саме я надав йому неперевірені дані?

— Ти знаєш, — Андрій прикусив нижню губу й заходив по кабінету — від столу до вікна й назад, його щось непокоїло, і цього не можна було приховати, хоча завідувач і не намагався щось приховувати, — ми не можемо визначити головного.

— Судячи з того, що я тут прочитав, — Герцель уважно вивчав текст, — головне для нас як для лікарів — ось що: як зробити так, щоб президент прожив якомога довше.

— Ні, це зайве, — сховав окуляри до кишені, — я переконаний, що його можна буде вилікувати і від цієї хвороби не залишиться і сліду. Втім, наші спеціалісти не змогли дати відповідь ось на яке питання: коли президента було інфіковано. Власне, — вихопив із рук колеги папір, — хвороба Хансена може виявлятися й за двадцять років після враження. Але в нашому разі двадцять років — завеликий термін, не можна говорити і про п'ять-сім років. Нам вдалося з'ясувати, що пацієнт не був у цей період часу в тих місцях, де хвороба особливо активна. Очевидно, спори потрапили в організм нещодавно. Шляхів ураження два: повітряно-крапельний та за допомогою кровососів.

— Андрію, — узяв його за руку і поглядом наказав покласти папірець на стіл, — від тебе ніхто не вимагає відповідати на всі ці запитання. Ти свою справу зробив — ми знаємо, як називається хвороба президента. Цього досить, усе інше не наша справа. Хто, коли, як і для чого. Все, іди, — зняв халат і, підійшовши до шафи, відчинив дверцята й повісив його на гачок. — Мені треба їхати до секретаріату.

— Якиме, — коли той складав у портфель усі необхідні йому речі, — є ще один нюанс. І я думаю, тобі варто про це знати, хоча не думаю, що ти повинен говорити про це хворому.

— Ну? — повернувся до Андрія, водночас натискаючи кнопки мобільного.

— Як ти знаєш, хвороба Хансена вражає шкіру та нервову систему. Якщо людина триматиметься подалі від сонця, не переживатиме стресів і не завдаватиме собі важкого труду, вона може жити не один десяток років. Втім, — перекрив Якиму шлях до дверей і затиснув його руку з мобільним у своїй, — ті бактерії, які ми досліджували, поводяться зовсім не так, як бактерії інших хворих, — нахилився до нього так, що своїми губами майже торкався його вуха, — вони ведуть свою руйнівну роботу значно, значно швидше. Якщо не вживати жодних заходів, президент може померти протягом кількох місяців.

— Забудь про це, ну тебе, чорт! — Герцель штовхнув Андрія у плече і, крикнувши в мобільний, щоб машину подали до центрального входу, узявся за дверну ручку. — Мовчи! Чуєш? Усе, що сказав мені, тримай при собі. Щоб мені ніякого витоку інформації. Все. Я поїхав.

Він пропустив колегу вперед і, зачинивши двері на ключ, пішов до ліфта, Андрій — поряд. Вони нічого більше один одному не сказали, тільки перезирнулися та розійшлися кожен у свій бік: Яким Герцель сів у кабіну ліфта, завідувач лабораторії пішов коридором у бік сходів. Він ішов стрімко, нахиливши голову трохи набік.

Коли авто, у якому їхав Яким Герцель, завернуло на вулицю Лютеранську з боку Шовковичної, у нього завібрував мобільний. Номер не висвічувався, і він не одразу відповів.

— Слухаю.

— Якиме Аврумовичу? — голос був йому незнайомим.

— Так. — Авто стишило хід і прилаштувалося в перший ряд.

— Президент не зможе вас прийняти сьогодні. Приходьте завтра о дев'ятій ранку. Вибачте за незручності. — Зв'язок урвався.

Яким Герцель сказав водієві їхати на Бессарабську площу й зупинитися біля ресторану «Фрайдіс». Він любив там інколи посидіти, коли часу було достатньо для того, аби насолодитися обідом і товариством милої дівчини чи доброго знайомого. Щоправда, тепер він був сам, і запрошувати когось на розмову за столиком у ресторані було вже запізно. Виходячи з машини, він сказав водієві їхати у своїх справах і запевнив, що години чотири буде зайнятий, і, коли йому знову знадобиться авто, він зателефонує. Водій підняв скло, клімат-контроль дозволяв почуватися добре й за такої шаленої спеки, і, ставши в чималий затор, який тягнувся від Бессарабки аж до Майдану в один бік і площі Льва Толстого — в інший, почав оцей повільний і надокучливий рух затореною вулицею, який нічого, окрім зіпсованих нервів, зриву домовленостей і вимушеного прослуховування обраних діджеями пісень, не приносив. Лікар подумав, що такими темпами його авто далеко не заїде, одягнув сонцезахисні окуляри та рушив вулицею в бік Хрещатика. Йому треба було зустрітися з людиною, яка могла допомогти йому у вирішенні кількох важливих питань.

Додому Яким Герцель приїхав близько півночі. Дружина вже спала, діти, син-студент і шістнадцятилітня донька, ніколи не поверталися так рано, тому він не хвилювався: знав, що вранці вони сидітимуть на кухні, питимуть каву чи триматимуть голову під холодним душем, щоб хоч трохи прийти до тями й освіжити мізки, добряче задурені дорогими лікерами та коктейлями. Яким любив дітей. Син навчався в Соломоновому університеті, донька