Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Довершують картину незграбні роз'яснення прийнятого С Петлюрою рішення про від'їзд за кордон, розмови про можливі замахи та самогубство. Сама собою напрошується думка: за такого керівництва Українська революція мала дуже примарні шанси на успіх, а державність просто була приречена на поразку. І загалом серйозно заперечити такій логіці непросто. За нею ж бо реальні факти! Та й багато в чому вона прямо кореспондується з оцінками тих, хто добре знав С. Петлюру, боровся з ним пліч-о-пліч, а потім написав серйозні історичні праці, – В. Винниченко, М. Шаповал, І. Мазепа, П. Христюк, М. Лозинський, К. Левицький.
Після Любарської катастрофи С Петлюра змушений був залишити українські терени й опинився у Варшаві, з керівництвом якої налагоджував контакти з весни 1919 р. Ряд попередніх домовленостей увінчали договір і військова конвенція від 22 і 24 квітня 1920 р. (Варшавський договір).
Поступаючись Польщі Західною Україною, С. Петлюра домовився про похід білопольської армії спільно із залишками Української армії в Україну для повалення там Радянської влади і відновлення УНР, правління Директорії, тобто його (С. Петлюри) особистої влади. Підписанням Варшавського договору С. Петлюра дедалі більше протиставив себе лівому крилу українського руху.
Партія українських соціалістів-революціонерів на своїй конференції в Празі 22—24 травня 1920 р. під проводом М. Грушевського, О. Жуковського та М. Шаповала назвала голову Директорії і головного отамана «авантюристом» і «українським зрадником», а підписані угоди протиправними. Ще різкіших епітетів добирав В. Винниченко, ліві українські соціал-демократи, що, відсахуючись від «запроданства», дедалі рішучіше еволюціонували у бік комуністичної платформи, підкреслено іменували себе українськими комуністами. Галицький соціал-демократ С. Вітик, голова Всеукраїнського трудового конгресу, іменував С Петлюру «узурпатором» і закликав не визнавати Варшавського договору.
Незаперечним залишається факт, що договір штовхав ліві сили Української революції до зближення з Радянською владою, більшовиками. Суттєво підупав авторитет С. Петлюри і в революційних колах, соціалістичних рухах Заходу.
В перші тижні війни поляки мали значний успіх на фронті. 7 травня 1920 р. було взято Київ, але вже через місяць радянські війська розгромили об'єднані сили Польщі та УНР. Петлюра спробував власними силами воювати з Червоною армією, однак ця боротьба була вже абсолютно безнадійною. У жовтні 1920 р. Польща уклала перемир'я з Радянською Росією.
С. Петлюра був живою людиною зі всіма притаманними їй якостями, включаючи й обмежений ресурс сил, зокрема психологічних. Особливо наочно це стало виявлятися в умовах нескінченної низки невдач і поразок 1920 р. Про це згадує І. Мазепа, якому час від часу доводилося в різних місцях і за різних обставин спілкуватися з державним лідером України.
Так, наприкінці вересня 1920 р. два українських керівники зустрілися в Ставці отамана в Галичині. Після завершення ділової розмови господар довго не хотів відпускати візитера. «Він просив мене, щоб я не поспішав з від'їздом, – пише І. Мазепа. – Ми вийшли з теплушок на прохід, і Петлюра довго оповідав про свої різні «болі» в державній роботі. Ніколи ще він в розмовах зо мною не висловлювався з таким огірчинням про уряд і про командування, як тепер. Він жалівся, що цей кабінет мало працездатний. Казав, що даремно Омеляновича-Павленка різні інтригани втягають в політику, бо це виходить врешті на шкоду і армії, і державній справі.
Взагалі я мав враження, що Петлюра під «опікою» правого українського табору почував себе наче якимсь самітним і навіть безпомічним. Було видно, що він як політичний діяч значно виріс за останні роки української боротьби і стояв далеко вище за всіх своїх досить численних противників і конкурентів. Але працюючи над здійсненням ідеалу вільної, незалежної України, він бачив на кожному кроці нашу дійсність, бачив слабі, напівзруйновані попередньою неволею сили нації, і це душевно його гнобило».
Майже такими ж фарбами І. Мазепа змальовує зустріч з С. Петлюрою і 31 жовтня 1920 р. у Кам'янці: «Петлюру я застав у якомусь пригніченому стані… Прощаючись з Петлюрою, я помітив знову, як і при своєму останньому побаченні з ним в Галичині, якусь тривогу в його настроях щодо дальших перспектив нашої боротьби».
18 листопада 1920 р. у невеликому прикордонному з Польщею волинському містечку Фрідріхівці було скликано термінове засідання уряду Української Народної Республіки – Ради Народних Міністрів. Розпочалось воно з питання про становище на фронті. З промовою виступив головний отаман Симон Васильович Петлюра. Він почав говорити тихо, здебільшого короткими фразами, не прагнучи сказати одразу головне, а ніби чекаючи, доки присутні готуються уважно його слухати. Це була звичка Петлюри, вироблена роками виступів перед численними слухачами. У даному випадку це було зайвим. Виступав він перед людьми, які добре знали про катастрофічне становище на фронті. Розгромивши війська барона Врангеля, Червона армія зосередилася на ліквідації петлюрівців. Сили були нерівними – радянські частини невпинно просувалися на Захід. «Більшовики, – тихо сказав Петлюра, – знищивши війська Врангеля, скупчилися на нашому фронті у великій кількості». Промовчавши трохи, він продовжив: «За браком набоїв може статися мент, коли армія буде позбавлена можливості проводити свою героїчну боротьбу з ворогом. Армію необхідно зберегти, аби при першій можливості знов розпочати боротьбу за визволення Батьківщини».
Подолавши нервове збудження, головний отаман уже по-діловому заговорив: «З приводу цього Раді Народних Міністрів належить вирішити питання відносно можливого переходу армії й уряду УНР за кордон. Тому належить вияснити відношення уряду Речі Посполитої Польської до нашого переходу на територію Польщі».
Уряд УНР ухвалив бодай найкоротше за час своєї діяльності рішення: «Констатувати, що причина невдачі армії УНР у боротьбі з совітськими військами – брак набоїв та амуніцій» і розійшовся. Ввечері міністри знову зібралися на засідання. Цього разу з С. Петлюрою прийшов представник польського командування капітан Марушевський. Він виклав умови переходу армії УНР на територію Польщі і вказав райони, де мали розташуватися петлюрівські війська. Місцем перебування уряду УНР стало м. Тарнів. Наприкінці капітан заявив, що за старшинами залишається право носити уніформу й холодну зброю, а рядові бійці роззброюються повністю.
Головний отаман сидів похмурий, добре розуміючи, що його зоряний час скінчився, хоча ще жевріла якась надія на те, що мрія про незалежну, суверенну Україну, якій він присвятив стільки сил, рано чи пізно збудеться.
Після поразки від радянських військ, опинившись в еміграції, значна частина українських політичних сил вбачала в С. Петлюрі основного винуватця програної справи. Опозиційні настрої переросли у спроби усунути С Петлюру з провідного становища в державному центрі УНР. І голові Директорії коштували чималих сил контрзаходи, які зірвали плани суперників.
С. Петлюра зі своїми прибічниками не думав складати зброю у 1921 p., навіть прагнули з-за кордону
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi», після закриття браузера.