Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

підпалити Україну полум'ям антирадянських повстань. Восени п'ятитисячний загін петлюрівців на чолі з Ю. Тютюнником розпочав двома колонами рейд на Україну. Це викликало велике занепокоєння серед керівництва УСРР. 10 листопада ВУЦВК оголосив Волинську, Подільську, Київську й Одеську губернії на загрозливому стані і поставив перед частинами Червоної армії завдання ліквідувати наступ. На боротьбу з петлюрівськими загонами були кинуті війська 9-ї Кримської кавалерійської та 44-ї і 45-ї стрілецьких дивізій, які завдали поразки загонам українських партизанів.

Перебуваючи в еміграції в Тарнові й Варшаві, С. Петлюра багато чого передумав. Він був упевнений, що Радянська Росія завоювала собі мир у Ризі в 1921 p., як колись у Бресті, віддавши Польщі частину України та Білорусії. Петлюра згадував десь прочитані теоретичні виклади, що в житті кожного народу бувають часи, коли весь народ проймається великою ідеєю відродження і до найвищого ступеня напружує свою духовну міць і вщерть переповнюється ентузіазмом, який межує з фанатизмом. Не міг збагнути, чому два радянських фронти, коли їх частини стояли біля Варшави, так і не змогли завоювати Польщу. Україну ж спіткала інша доля… Серед політичних діячів, як і серед народу, не було згуртованості: одні воювали в армії УНР, інші – в радянських частинах, десятки тисяч селян Півдня пішли за Махном і не брали участі у боротьбі за незалежність України. Але, мабуть, найприкрішим було те, що велика маса українців взагалі лишилася нейтральною і байдужою до політичної боротьби.

Радянська влада, яка здобула перемогу над усіма своїми противниками, не забувала про керівника розгромленої УНР і вважала його одним з основних своїх ворогів. 12 квітня 1922 р. ВУЦВК УСРР оголосив загальну амністію всім, хто воював проти більшовиків в Україні, за винятком семи найзапекліших ворогів – С. Петлюри, П. Скоропадського, Н. Махна, Ю. Тютюнника, П. Врангеля, О. Кутепова та Б. Савінкова.

Уряд Радянської України у 1923 р. звернувся до польських властей з вимогою видати йому С. Петлюру, щоб судити як ворога українських трудящих. Після цього С. Петлюра змушений був переїхати до Угорщини, а потім до Відня і Женеви. У 1924 р. Симон Васильович оселився з дружиною Ольгою і донькою Лесею в Парижі. Тут він продовжував гуртувати навколо себе українських радикалів, готував їх до нових боїв за свободу і незалежність Батьківщини.

С. Петлюра не полишав журналістсько-публіцистичної діяльності, спрямованої на висвітлення недавньої української боротьби, писав про перспективи завдань української еміграції і становище України під владою більшовиків. Особливо багато таких матеріалів було опубліковано в часописі «Тризуб».

Перебуваючи в еміграції, С. Петлюра продовжував не лише боротися за незалежну Україну, але й вірив, що рано чи пізно український народ здобуде свободу, і це буде актом історичної справедливості. В день свята Української Державності, 22 січня 1926 р. він писав: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої – так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме ролю непокоючого, тривожного фермету, що нагадує про нескінчене і кличе до продовження розпочатого».

Змушений шукати притулку за кордоном, С. Петлюра потрапив під зливу нападок не лише з боку радянських істориків, як ворог Радянської влади, але й колишніх своїх соратників по боротьбі за суверенну Україну, насамперед В. Винниченка, М. Грушевського, М. Шаповала, Д. Дорошенка, М. Порша, П. Христюка та ін.

Ворогів у Петлюри було багато. Він це знав і вів боротьбу з ними – через пресу, шляхом дискусій тощо. Мабуть, швидкої смерті, та ще й від кулі, не чекав. Проте саме це сталося 25 травня 1926 р. Вбивцею став С Шварцбард. Сповіщаючи про цю трагічну звістку, емігрантська преса в один голос твердила, що «Петлюру вбив у Парижі московський посланець Шварцбард». В інших джерелах вказується, що це була помста головному отаманові за численні єврейські погроми в Україні в роки громадянської війни. Сам С. Шварцбард уперто заявляв, що прагнув помститися Петлюрі за єврейські погроми, під час яких загинула і його рідня. Така версія була досить вигідною, адже в роки громадянської війни єврейські погроми були дуже частими і здійснювали їх усі без винятку воюючі сторони – і білі, і червоні, і петлюрівці. С Петлюра, як свідчать документи, хоч і не дуже енергійно, все ж намагався боротися проти антисемітизму, але через розгул отаманщини у своєму війську просто не міг відвернути єврейські погроми. І фактом залишається те, що саме на теренах, підконтрольних Директорії, головному отаману, масштаби погромів виявилися порівняно найбільшими і найжорстокішими.

Суд над убивцею Петлюри, що відбувся у Парижі восени 1927 p., виправдав С. Шварцбарда. Велику роль у цьому відігравав той факт, що процес досить кваліфіковано, філігранно вів адвокат комуніст Торес. Ряд сучасних авторів також стверджують, що Петлюру було вбито за планом, розробленим ОДПУ СРСР, а сам процес над вбивцею проводився необ'єктивно.

Побутує й точка зору, що за вбивством стояли масони, коли С Петлюра вдався до шантажу, погрожуючи розсекретити моменти, пов'язані з діяльністю «братчиків».

Конкретних документів, які б стовідсотково підтвердили згадані версії, поки що не виявлено. Що ж до суду, то більшовики дійсно доклали руку, щоб він засудив петлюрівський рух і виправдав С. Шварцбарда. Нещодавно виявлено джерела, які свідчать, що Політбюро ЦК КП(б)У 21 січня та 18 лютого 1927 р. розглядало питання «Про процес Шварцбарда» і вжило відповідних заходів, щоб зайвий раз скомпрометувати петлюрівський рух як національний рух українських мас.

Популярність С Петлюри серед української еміграції красномовно підтвердив не лише велелюдний похорон в Парижі, але й численні жалобні відгуки у всьому світі.

Трагічно закінчилося життя Симона Петлюри. По-своєму воно було не марним. С. Петлюра, як і інші його прибічники, учасники національної революції, доводили на практиці, що віковічна мрія українського народу – мати власну суверенну державу – може стати реальністю.

Всебічне і детальне вивчення політичної біографії С. В. Петлюри, аналіз як його успіхів, так і помилок та прорахунків мають не тільки суто історичний інтерес, але й велике значення для наших сучасників, насамперед тих, хто так чи інакше причетний до магістральних напрямків розбудови незалежної України. І якщо викладені тут підходи, акценти, тлумачення, висновки далеко не завжди «вписуються» в наявні в історіографії точки зору (до речі, не просто суперечливі, а здебільшого – протилежні, взаємовиключні), то це лише зайвий доказ на користь додаткового,