Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Можливості ж для дослідження творчості С. Петлюри весь час розширюються. Зусиллями, в першу чергу, тих, хто з ентузіазмом працює над відтворенням біографії головного отамана, пропагандою його поглядів (іноді цей напрям навіть іменують «петлюріаною»), до наукового обігу залучені практично всі видані за межами України документальні твори, публікації.

Поряд з пошуком і публікацією у періодиці нових документів, пов'язаних із діяльністю С. Петлюри, мало не щороку з'являються збірники його праць. Серед них «Народе український: вибрані статті, листи, документи» (К., 1992); «Симон Петлюра. Статті» (К., 1993); «Симон Петлюра. Вибрані твори та документи» (К., 1994); «Симон Петлюра та його родина» (К., 1996); III і IV томи «Статті. Листи. Документи» (К., 1999,2006).

В цих виданнях, природно, висока питома вага матеріалів, яка проливає світло як на уявлення одного з керівників українства про сутність революційної боротьби в 1917—1920 pp., про її проблеми, завдання, методи ведення і т. ін., так і на ретроспективні оцінки С. Петлюрою пройдених українцями щаблів у нелегкому пошуку власної долі (тобто дозволяє користуватись ними як досить цінними історіографічними першоджерелами).

Відтак не можна жодною мірою заперечувати величезного, нерідко визначального впливу С. Петлюри на вибір шляхів розвитку Української революції в 1919—1920 pp., в основі якого, природно, лежало його специфічне бачення ситуацій, перспектив розв'язання найнагальніших проблем, на формування одного з досить потужних і самобутніх напрямків вітчизняної історіографії, що нині є однією із досить плідних її генеалогічних гілок.

Праці С. В. Петлюри

Статті. Листи, документи [т. І] – Нью-Йорк, 1956; Т. II. – Нью-Йорк, 1979; Т. III. – К., 1999; Т. IV. – К., 2006.

Народе український: вибрані статті, листи, документи. – Харків, 1992.

Статті. – К., 1993.

Вибрані твори та документи. – К., 1994.

Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. – К., 1996.

Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. – К., 2001.

Главный атаман. В плену несбыточных надежд. – М. – Спб., 2008.

Література про С. В. Петлюру

Він з когорти вождів. – К., 1994.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень, 1920.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Відень, 1919.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І, II. – Ужгород, 1930, 1932.

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К., 2005.

Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879—1926). – К., 1992.

Литвин С X. Петлюра у 1917—1926 роках. Історіографія та джерела. – К., 2000.

Литвин С X. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К.,2001.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. І—III. – Прага, 1942.

Полтавська Петлюріана. Матеріали І—VI Петлюрівських читань. – Полтава, 1992—2008.

Савченко В. Симон Петлюра. – Харьков, 2004.

Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство. – К., 2006.

Симон Петлюра та українська національна революція. – К., 1995.

Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999.

Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Т. І. – Харків, 2008. Т. II—IV. – К., 2009—2010.

Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993.

У 70-річчя партизанської трагедії 1926—1996. Збірник пам'яті Симона Петлюри. – К., 1997.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Прага. Т. І—III. – 1921; Т. IV. – 1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

«Перед тобою, український народе, відчиняється сонячний шлях до світлої народної будучини»

(Костянтин Антонович Левицький)

Один з найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX – першої половини XX століття, публіцист, засновник і провідний діяч багатьох політичних, економічних і культурних установ народився 18(30) листопада 1859 р. в с. Тисмениця на Станіславщині. Походив із родини греко-католицького священика.

Навчався в Станіславській гімназії (закінчив у 1878 p.), a потім у Віденському і Львівському університетах. Після одержання освіти К. Левицький здобув ступінь доктора права (1884 p.), займався адвокатською практикою, першим у Львові почав вести судове діловодство українською мовою. Ще в студентські роки К. Левицький долучився до діяльності молодіжних об'єднань, швидко став одним із авторитетних діячів народовського табору. Наприкінці XIX століття став ініціатором і засновником ряду кооперативних, фінансових, кредитових, ремісничих об'єднань, зокрема «Краевого союзу кредитового» (пізніше – Центробанку) і «Краевого союзу ревізійного». Активно співробітничав у галицькій газеті «Діло», у 1885 р. був обраний секретарем політичного товариства «Народна Рада», входив до Товариства українських правників у Львові, редагував «Часопис Правнича» (1889—1907 pp.).

Зі створенням у 1899 р. найвпливовішої в краї політичної сили українства – ліберальної Української національно-демократичної партії К. Левицький ввійшов до президії народного комітету (проводу), а згодом став його головою і перебував на цій посаді до 1919 р.

У 1907 p. K. Левицького обрали послом до Австрійського парламенту, в 1910—1916 pp. він був головою Українського парламентського клубу. В 1908 р. один з найвпливовіших галицьких українців обирається членом Галицького сейму, стає провідником сеймового клубу.

1 серпня 1914 p. K. Левицький очолив організовану політичними партіями Галичини Головну Українську Раду, бойова управа якої сформувала легіон Українських січових стрільців. У 1915 р. Головна Українська Рада поповнилася послами від Буковини і представниками Союзу визволення України, прибравши назву Загальної Української Ради, що в роки війни відстоювала ідею коронного краю для українців Австро-Угорщини і гасло самостійної України для Наддніпрянщини. Оскільки політика консервативного лоялізму щодо Відня зазнала поразки, Загальна Українська Рада саморозпустилася, а її голова на деякий час відійшов з перших ролей у національному політичному русі. Однак революційна доба, в свою чергу, привела до послаблення позицій Української парламентарної репрезентації на чолі з Є. Петрушевичем, яка продовжувала проавстрійський курс, а Українська національно-демократична партія, очолювана К. Левицьким, набула нового рівня авторитету радикальнішою позицією в українському питанні. Напередодні вирішальних подій, пов'язаних із розпадом Австро-Угорщини і самовизначенням націй, що входили до її складу, К. Левицький заявив на засіданні Віденського парламенту: «Галицькі українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва». А своєрідне «двоцентря» в національно-визвольному русі збереглося до жовтня-листопада 1918 р.

18 жовтня 1918 р. у Львові було сформовано Конституанту – Українську Національну Раду на чолі з Є. Петрушевичем. Осідком Ради було обрано Відень. А в двадцятих числах жовтня оформилась Галицька делегація Української Національної Ради під керівництвом К. Левицького. Місцем діяльності останньої став Львів. За умов помітної пасивності провідних українських