Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

сил у Відні, невизначеності та зволікання з вирішенням питання про українську державність роль фактичного керманича української політики перейшла до Галицької делегації, що перебрала на себе функції всієї УНРади і стала організаційним центром національно-політичного руху. К. Левицький вів переговори з цісарським намісником графом К. Гуйном про передачу влади в Східній Галичині українській адміністрації, а після відмови віддав наказ про зайняття в ніч на 1 листопада 1918 р. українськими вояками державних установ у Львові. Від імені УНРади вийшла відозва з проголошенням державності на західноукраїнських землях. Вищим органом влади була визнана Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. Останній протягом тривалого часу був непримиренним опонентом, політичним суперником К. Левицького, що знову відсувався на другий план. Однак, перебуваючи в епіцентрі тогочасних подій у Львові, К. Левицький зосереджував у своїх руках важелі керівництва політичним життям, процесом становлення української державності. Його перу належать головні документи УНРади, зокрема програмний Маніфест від 5 листопада 1918 p., яким проголошувалась стратегічна мета формування на західних теренах України державності, заснованої на демократичних принципах, національному рівноправ'ї, верховенстві прав хліборобів і робітників.

«По п'ятьсот сімдесять і осьми літах неволі, упокорення і наруги, став Ти, Український народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном. Пірвані кількосотрічні кайдани, розвалена довговічна тюрма, і перед Тобою, Український народе, відчиняється сонячний шлях до світлої народної будучини.

Подвиг твій – це побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, це побіда демократії, народоправства над олігархією, над поневоленням більшосте упревилейованою меншістю!

…В створеній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших і економічно сильніших над бідними й економічно слабшими», – говорилось у документі.

Усі громадяни Української Держави, «без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола, будуть справді рівними перед правом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім, безпосереднім тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави».

9 листопада 1918 р. Костянтин Антонович Левицький сформував перший уряд держави на західноукраїнських землях – Державний Секретаріат (згодом – Рада Державних Секретарів), став його першим президентом (головою).

Фахова теоретична підготовка, наукова ерудиція, багатий політичний досвід дозволили К. Левицькому надійно скеровувати формування законодавчої бази новонародженого державного утворення, докладати до визначальної ланки функціонування складного організму власних зусиль. Голова уряду персонально підготував ряд законів та законопроектів, нормативних актів, зокрема про державну самостійність українських земель, тимчасову адміністрацію держави, організацію судів, про громадянство, виборчу ординацію до Сейму та ін. 13 листопада 1918 р. було ухвалено «Тимчасовий Основний Закон», яким закріплювалась назва держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). К. Левицький виступав прибічником об'єднання обох гілок українського народу в одне ціле, зробив внесок у започаткування соборницького процесу, що завершився 22 січня 1919 р. проголошенням Акта злуки України.

Народження ЗУНР було вкрай вороже зустрінуте поляками, які вважали Східну Галичину власною територією, навіть чути не хотіли про будь-яку форму української державності на цих теренах і відразу ж розв'язали військову агресію проти новонародженої республіки. 22 листопада українська влада під натиском переважаючих польських сил залишила Львів і переїхала до Тернополя. Втім, сюди дісталась лише частина кабінету. Виникла потреба у формуванні нового складу уряду. Не останню роль грали і давні неприязні стосунки К. Левицького з Є. Петрушевичем, що набрали нової гостроти. За цих обставин К. Левицький вирішив піти у відставку. Політичну роботу в 1919—1920 pp. обмежував законотворчістю в УНРаді.

Перебуваючи у Відні, брав участь у створенні Комітету політичної еміграції, в 1920—1921 pp. входив до еміграційного уряду ЗУНР Є. Петрушевича, відстоював у міжнародних організаціях і на конференціях, конгресах інтереси галицьких українців. Після остаточного рішення Ради послів Антанти про передачу Східної Галичини Польщі екзильний уряд ЗУНР саморозпустився.

Повернувшись у 1924 р. до Львова, К. Левицький входив до різних культурних, господарських, професійних установ, займався адвокатською практикою, довгі роки очолював Союз українських адвокатів, у 1928—1939 pp. редагував журнал «Життя і право». Був членом Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання.

З приходом у Західну Україну радянських військ К. Левицький був заарештований органами НКВС і провів у тюрмах 20 місяців. Повернувся до Львова напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз. Після проголошення 30 червня 1941 р. Акта відновлення Української Держави К. Левицького 6 липня 1941 р. було обрано головою Ради Сеньйорів, в якій вбачався майбутній загальнонаціональний парламент. Однак невдовзі Рада Сеньйорів була реформована в Українську Національну Раду, обмеживши сферу своєї діяльності регіоном Галичини. На посту голови Ради 12 листопада 1941 p. K. Левицький і завершив свій життєвий шлях.

Є автором низки праць на історико-політичні і правничі теми.

Праці К. А. Левицького

Історія політичної думки галицьких українців. 1898—1914. З ілюстраціями на підставі споминів і документів. – Ч. І– II. Львів, 1926.

Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни. 1914—1918 pp. – Ч. І—III. – Львів, 1928—1930.

Великий зрив. (До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). – Львів, 1931.

Українські політики наших давніх послів і політичних діячів. – Ч. І—II. – Львів, 1936, 1937.

Література про К. А. Левицького

Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914—1923. – Т. І. – Львів, 1998.

Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923. Історія. – Івано-Франківськ, 2001.

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993.

Литвин М. Е, Науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

Лозинський М. Галичина в 1918—1920 pp. – Прага, 1922 (Нью-Йорк, 1970).

Левицький Кость // Енциклопедія українознавства. – К., 1994. —Т. 4.– Львів, 1994.

Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

«Виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань»

(Євген Омелянович Петрушевич)

Визначний громадсько-політичний і державний діяч Західної України, один з фундаторів Західно-Української Народної Республіки народився 3(15) червня 1863 р. у м. Буськ на Львівщині в родині греко-католицького священика.

Виховувався Є. Петрушевич в атмосфері глибокої шани до української історії і культури, національних традицій і побуту. Закінчивши гімназію, вступив на правничий факультет Львівського університету. Швидко висунувся в число лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство».

Отримавши ступінь доктора права, відкрив у м. Сокаль адвокатську канцелярію. Там же очолював повітову «Просвіту», з моменту створення був членом Української національно-демократичної партії.

В 1907—1908 pp. Євген Петрушевич обирався депутатом Австрійського парламенту, в 1910—1916 pp. був заступником, 1916—1918 pp. – головою Української парламентської репрезентації. У 1910—1914 pp. він незмінний депутат